Українська література » Сучасна проза » Світло Парижа - Елеонор Браун

Світло Парижа - Елеонор Браун

Читаємо онлайн Світло Парижа - Елеонор Браун

— Я розвішу, — сказала вона, і Себастьєн здвигнув плечима.

— Туалет там, — він показав на двері позаду. — Я ввімкнув опалення. Якщо захочеш повісити одяг, він там висохне.

Коли, повісивши одяг, вона виринула звідти, він уже розпалив камін і підсунув до нього канапу. Він сидів посередині, схилившись уперед. Коли Марджі увійшла в кімнату, посунувся на край і постукав долонею по місцю біля себе. — Іди сідай ближче до вогню, я вже зробив гарячий шоколад.

Марджі сіла й узяла з вдячністю чашку, повну паруючого шоколаду, такого густого й солодкого, що вона ніби пила танучу плитку шоколаду. Від цукру й вогню вона почувалась сонною, підібгала ноги, скрутилась клубочком і щасливо зітхнула. — Дякую за те, що запросив мене. І за одяг.

— Ну, звичайно.

— Отже, друзі знають, що ти такий багатий? — спитала вона, посьорбуючи шоколад.

Себастьєн перебільшено зітхнув, потім подивився на неї у світлі вогню й зрозумів, що вона шкилює з нього. — Ні, не знають. Знають, що іноді я можу собі дозволити сплатити рахунок у кав'ярні, коли їм бракує грошей, але даю їм зрозуміти, що продав картину до галереї. Коли хтось бореться, щоб звести кінці з кінцями, неввічливо говорити про це. А ще це створить прірву між нами, якщо вони довідаються. Ставитимуться до мене по-іншому. Гроші все змінюють. Хіба в Америці так не кажуть?

— Кажуть, — сумно відповіла Марджі. Вона подумала про містера Чепмена з його незграбною пропозицією, про тихі бесіди матері й тітки про посаг — її та Евелін. — Ну, не потребуєш давати за Евелін таке вже велике віно, — сказала мати тітці, наче Марджі не знала, що вона говорить це, аби заспокоїти тітку Едіт, що поводилась так, наче вона багатша, ніж насправді, але то була зневага до Марджі, яка примушувала її почуватись незграбнішою й простішою, і доводила її до відчаю. Вона думала про те, що тут, у Парижі, з її маленькою платнею вона щасливіша, ніж була вдома, де кожної пори року мала нове плаття й була запрошувана у найкращі родини Вашингтона, Балтимора та Нью-Йорка, а ще думала, як добре їй тут, за цим вікном із товстого скла, за яким дощ і грім зовні чуються як м'який шурхіт, у квартирі з каміном, таким великим, що його тепла вистачає, щоб обігріти усю кімнату зі зручними меблями й килимами, товстими, наче трава, знала також, як це — кинути весь матеріальний комфорт заради аскетизму й романтики, але гроші теж стануть у пригоді.

— А як ставиться твоя родина до того, що ти тут? — Вона допила шоколад і неохоче поставила чашку на стіл, хотіла попросити ще, але знала, той такий густий, що вона не вип'є більше. Їй подобалось, що тут, у Франції, їжа — не тільки засіб до існування, усе, що вона їла тут, було новим досвідом, починаючи з крем-брюле в ресторані, коли тільки приїхала сюди, до звичайної буханки хліба. Часто, ідучи додому, вона купувала півбагета на розі в булочній або сир брі у торговця сиром, і якщо приходила в кімнату досить швидко, хліб ще був гарячим, і вона різала його, крихти падали на стіл, хліб був таким теплим, а сир танув, коли вона притискала його до хліба, а потім їла зі спраглим задоволенням.

Запустивши руки у волосся, Себастьєн скоса дивився на вогонь. — Гадають, це етап у житті. Як намалююсь тут досхочу, повернусь у Бордо і знову долучусь до родинного бізнесу. Мати каже, можу малювати краєвиди і там: це такий гарний край, що я не захочу нічого більше бачити.

Марджі дивилась на Себастьєна широко розплющеними очима, захоплюючись його даром бачення історій і зображення їх на полотні. На кількох сантиметрах полотна він міг зобразити те, для чого їй було потрібно багато сторінок. А потім вона уявила, скільки історій може містити один краєвид, у винограднику, у повзучих лозах, у ґрунті, у достигаючих виноградинах. Та скільки б їх не було, вони не будуть такими, як історії про людей, про їхній тріумф і трагедії, які відбувалися в місті. Вона спробувала уявити Себастьєна, знайомого, здається, з усіма в Парижі, та навіть коли б він і не знав їх, ніколи не зустрічався з мешканцями села. Це було для нього так неприродно, як і ті надії, що її батьки покладали на неї.

— Це так несправедливо, — сказала вона м'яко, не певна, чи говорить про Себастьєна, чи про себе саму.

— Однак це справедливо, — відповів Себастьєн. Він замислено дивився у вогонь. З приходом ночі і після дощу, що захопив їх на вулиці, сонність Марджі почала наздоганяти її, вона бачила також, що його погляд важчає. — Вони завжди піклувались про мене. І коли я сказав, що хочу жити в Парижі, навчатись і малювати, погодились. Сказали, що я можу жити тут п'ять років, а потім мушу повернутись до них і долучитись до їхнього бізнесу.

На Марджі зринула дивна хвиля полегшення. П'ять років — вічність! Що б вона віддала за п'ять років у Парижі! — Отже, добре. Можеш залишитись тут і малювати: адже, хто знає, що станеться через п'ять років. Вони можуть змінити думку. А тоді, якщо продаватимеш картини, не мусиш повертатися.

У світлі каміну Себастьєнові очі світились зеленню й золотом, як у кота. — Ні, ні, — сказав він сумно. — Я не починаю мої п’ять років у Парижі. Вони закінчуються, і я не можу поскаржитись. Я прожив тут більше, ніж багато людей за все своє життя. Зустрів людей з усього світу. Намалював більше, ніж уявляв, мої картини виставлялись і продавались. Моя

Відгуки про книгу Світло Парижа - Елеонор Браун (0)
Ваше ім'я:
Ваш E-Mail: