Чуття і чутливість - Джейн Остін

— І поїдете для цього в Делафорд, еге ж? — зауважила Елінор з легкою усмішкою.

— Обов’язково, серденько! А що будинок занедбаний, то я, їй-богу, не розумію, про що полковник думав. Кращого будинку я не бачила.

— Він просто сказав, що будинок слід підремонтувати.

— А хто винен? Чому він його не підновляв? Кому це слід робити, як не йому?

Але тут увійшов лакей і доповів, що карета подана. Місіс Дженнінгс негайно почала збиратися, кажучи:

— Що ж, серденько, мені пора їхати, а я ще й половини не сказала, чого хотіла. Ну та поговоримо увечері, коли нам ніхто не перешкоджатиме. Вас я з собою не запрошую, голова ж у вас зараз зовсім іншим зайнята, чи до товариства тут! Невже вам не кортить усе мерщій розказати сестричці?

(Маріанна вийшла з вітальні перед тим, як почалася їхня розмова.)

— Звісно, пані, я розкажу Маріанні. Але більше поки що нікому не кажіть.

— Он як! — розчаровано зітхнула місіс Дженнінгс. — Значить, ви не хочете, щоб я і Люсі сказала? Я нині маю намір заїхати в Холборн.

— Ні, пані, навіть Люсі. Будь ласка. Відстрочення на один день великого значення не має, а поки я не напишу містеру Феррару, мені здається, нікому більше про це знати не слід. Я негайно сяду писати. Адже для нього кожна година дорога, оскільки йому належить іще отримати сан.

Це пояснення спочатку надзвичайно здивувало місіс Дженнінгс. Вона ніяк не могла второпати, чому містера Феррара треба ставити про це до відома, та ще з такою похапливістю. Але її тут же осяяла блискуча думка, і вона вигукнула:

— Ага! Розумію, розумію! Так це буде містер Феррар! Ну, тим краще для нього. Так, звичайно, йому треба якомога швидше отримати сан. І я страшенно рада, що ваші стосунки просунулися так далеко. Тільки, серденько, чи зручно, щоб ви самі? А не полковник? Кому ж і писати, як не йому?

Елінор не зовсім збагнула початок промови місіс Дженнінгс, але не стала розпитувати і відповіла лише на останнє запитання.

— Полковник Брендон настільки делікатний, що йому ніяково самому повідомити містеру Феррару про свій намір.

— І він доручає це вам! Дивна делікатність, їй-богу! Проте не буду вам заважати. (Елінор уже приготувалася писати.) Вам видніше. Ну, так до побачення ж, серденько. Нічого приємнішого я не чула відтоді, як Шарлотта розродилася!

І вона вийшла, але тільки для того, щоб негайно повернутися.

— Серденько, я якраз згадала про Бетті. Мені було б дуже приємно влаштувати її до такої доброї пані. Але, чесно кажучи, чи годиться вона в хатні робітниці, я не знаю. Покоївка вона чудова і шиє майстерно. Ну, ви ще матимете достатньо вільного часу про це поміркувати.

— Певна річ, пані, — відповіла Елінор, майже її не слухаючи і думаючи лише про те, як би їй скоріше залишитися наодинці.

Її тепер цілком полонила думка — з чого почати листа Едвардові, яким чином висловити все? Здавалося б, що могло бути простіше? Але тільки не для неї. Вона однаково боялася сказати дуже багато або дуже мало і в задумі схилялася над аркушем паперу з пером в руці, доки її роздуми не перервала поява самого Едварда.

Він мав намір занести картку замість прощального візиту, але зіткнувся у дверях з місіс Дженнінгс, яка, вибачившись, що не може повернутися разом із ним, наполягла, щоб він піднявся у вітальню: міс Дешвуд зараз там і хотіла б поговорити з ним про вельми важливу і невідкладну справу.

Елінор якраз в утіху собі подумала, що написати все-таки набагато легше, ніж передати йому доручення полковника усно, і тут у дверях з’явився він, прирікаючи її на ще важче випробування. Вона зовсім знітилася. Вони ще не бачилися відтоді, як його заручини набули розголосу, і він, звичайно, вважав, що для неї це було новиною. Подібна незручність в сукупності з недавніми її думками і необхідністю виконати доручення полковника вкинули її в прикре збентеження, що не поступалося його власному, і кілька хвилин вони сиділи одне проти одного, відчуваючи величезну незручність. Едвард ніяк не міг пригадати, чи вибачився він за своє вторгнення, коли переступив поріг вітальні, але, про всяк випадок, вибачився за всіма правилами, ледь зумівши заговорити після того, як опустився на стілець.

— Місіс Дженнінгс переказала мені, — сказав він, — що ви хочете про щось зі мною поговорити… тобто якщо я вірно її зрозумів… інакше я не дозволив би собі увійти так безцеремонно… хоча мені було б дуже сумно виїхати з Лондона, не побачивши вас і вашу сестру. Тим більше що тепер лише дуже нескоро… тобто малоймовірно, щоб я мав задоволення побачитися з вами найближчим часом. Завтра я їду до Оксфорда.

— Однак ви не поїхали б, — сказала Елінор, оговтуючись і прагнучи якнайскорше покінчити з найстрашнішим, що їй належало зробити, — без найкращих наших побажань, хай навіть ми не і зуміли б виказати їх вам особисто. Місіс Дженнінгс ви зрозуміли цілком вірно. Мені справді треба повідомити вам дещо важливе, і я вже зібралася довірити це паперу. Мені дано дуже приємне для мене доручення (тут її дихання трохи прискорилося). Полковник Брендон, який був тут усього десять хвилин тому, просив мене передати вам, що буде дуже радий, якщо ви отримаєте сан, запропонувати вам делафордську парафію, в даний час вакантну, і лише жалкує, що дохід від неї невеликий. Мені хотілося б виказати вам свої поздоровлення з тим, що ви маєте такого поважного і розсудливого приятеля, і приєднатися до його побажання, щоб дохід, на який ви можете розраховувати, — він становить близько двохсот фунтів на рік, — значно збільшився і дав би вам… був би вам не тимчасовою підмогою, а… коротше кажучи, дозволив би вам знайти те щастя, якого ви шукаєте.

Оскільки сам Едвард не спромігся висловити того, що відчув, зробити це за нього нікому іншому