Чуття і чутливість - Джейн Остін
— Мені це видається малоймовірним.
— Тоді я страшенно рада. Боже милостивий! Чого я тільки не натерпілася! В житті не бачила Люсі такою злою. Вона навіть присягнулася, що не стане обробляти мені новий капелюшок і до скону нічого робити для мене не буде. Зараз вона заспокоїлася, і між нами знову все гаразд. Ось погляньте — бант на капелюшок вона пришила, і перо вставила теж вона. Учора ввечері. Тепер ви, звісно, наді мною кепкуватимете. Але чом би мені і не носити рожевих стрічок, га? Мені байдуже, що це улюблений колір лікаря. Я б і знати не знала, що воно так, коли б він сам не згадав, що з усіх кольорів йому найбільше до вподоби рожевий. Від моїх кузин мені просто життя немає! Знаєте, коли вони починають кпинити, я інколи не знаю, куди й очі подіти!
Втямивши, що вона збилася на тему, про яку Елінор вважає за краще мовчати, міс Стіл визнала за доцільне повернутися до колишнього предмета їхньої бесіди.
— Знаєте, міс Дешвуд, — вимовила вона з торжеством, — нехай люди базікають про містера Феррара що хочуть, — ніби він відмовляється від Люсі, адже все це нісенітниці, можете мені повірити! Як це ганебно — розпускати такі капосні чутки. Певна річ, Люсі про себе може думати що їй заманеться, але іншим не варто теревенити про це як про вирішену справу!
— Запевняю вас, ні про що подібне мені раніше не натякали, — відповіла Елінор.
— Та невже? Але мені достеменно відомо, що про це говорили — і не раз. Міс Годбі так прямо і сказала міс Спаркс, що тільки недоумкуватому може спасти на думку, що містер Феррар відмовиться від такої нареченої, як міс Мортон, яка має тридцять тисяч фунтів, заради Люсі Стіл, яка не має нічого. Міс Спаркс сама мені про це сказала. А ще Річард, мій кузен, висловив побоювання, що містер Феррар, коли дійде до справи, накиває п’ятами, і ділу кінець. А Едвард три дні до нас і близько не підходив, тож я і сама вже не знала, що й гадати. Та й Люсі, здається мені, теж подумала, що все пропало. Адже ми поїхали від вашого братика в середу, а Едварда не бачили ні в четвер, ні в п’ятницю, ні в суботу і навіть уявити не могли, що з ним трапилося. Але нині вранці він з’явився. Якраз ми додому повернулися з церкви, ось тут усе і з’ясувалося: як його в середу викликали на Харлі-стріт, і як матуся і всі вони його умовляли, і як він усім їм сказав, що нікого, окрім Люсі, не любить і ні з ким, окрім Люсі, не одружиться. І через усе це він так збентежився, що скочив на коня і поскакав кудись за місто і весь четвер та всю п’ятницю просидів у якомусь готелі, щоб оговтатися. І все як слід не один раз обдумавши, сказав, що, оскільки він не має ніякого статку — зовсім ніякого, то з його боку негарно чекати, щоб вона дотримала слова на шкоду собі, бо у нього за душею всього дві тисячі фунтів і ніяких надій на більші кошти. Адже навіть якщо він прийме сан, як інколи подумував, то парафії не отримає, а на платню молодшого священика хіба зможуть вони прожити? Йому нестерпно думати, на які злидні вона себе прирікає, і тому він її благає, якщо в неї є сумніви, покласти зараз же усьому край і надати йому можливість чинити на власний розсуд. Я на власні вуха чула, як він це сказав. І про те, щоб розірвати заручини, він заговорив тільки заради неї і для неї, а зовсім не тому, що йому так закортіло. Я ладна присягнутися, що він і слівцем не заїкнувся, що, мовляв, вона йому набридла або що він воліє побратися з міс Мортон, або щось подібне. Звісно, Люсі і слухати того, що він казав, не захотіла, а прямо йому сказала (ну, там і про ніжність, і про любов, і про все інше, чого повторювати не варто)… тож вона йому прямо сказала, що і думати про розірвання заручин не бажає, і з ним може прожити на дріб’язок, і нехай у нього грошей обмаль — вона задовольниться і цим, ось так. Ну, і все інше. Він був страшенно щасливий і якийсь час говорив про те, як їм вчинити, і вони погодилися, що він невідкладно отримає сан, а весілля вони відкладуть, поки для нього не знайдеться парафії. А більше я нічого не почула, тому що кузина крикнула знизу, мовляв, місіс Річардсон приїхала в кареті і запрошує одну з нас з нею в Кенсінгтонські сади. Ось мені й довелося увійти до них і перервати їхню розмову. Тільки Люсі відмовилася поїхати, бо не хотіла розлучатися з Едвардом, а я збігала нагору, вдягнула шовкові панчішки і поїхала з Річардсонами.
— Я не зовсім зрозуміла, як ви могли перервати їхню розмову, — ви ж були всі разом?
— Ні-ні, ми не були разом! Ба! Невже, міс Дешвуд, ви гадаєте, що люди голубитимуться, коли вони не одні? І не совісно вам? Так-таки ви і не знаєте, як воно буває! — Тут вона удавано хихикнула. — Певна річ, вони закрилися удвох у вітальні, а все, про що я дізналася, я підслухала під дверима.
— Як?! — вигукнула Елінор. — Ви повторили мені те, про що дізналися, підслуховуючи під дверима? Мені шкода, що я не знала цього раніше, а то б, звісно, я не дозволила, щоб ви переказали мені подробиці розмови, яку взагалі не повинні були чути. Як ви можете так легковажити довір’ям вашої сестри?
— Ба! А що в цьому такого? Адже я просто стояла біля дверей і чула те, що можна було почути. Ніби Люсі того ж не зробила б, коли б я сиділа у вітальні з кавалером! Років зо два тому, коли ми з Мартою Шарп розмовляла потайки де-небудь у куточку, вона то в комірці ховалася, то за ширмою, лише б дізнатися — про що ми говоримо.
Елінор спробувала змінити тему, але міс Стіл не забарилася повернутися до того, що переповнювало її.
— Едвард каже, що скоро поїде до Оксфорда, а поки що
