Щоденник моєї секретарки - Брати Капранови

— Що ви, що ви! Я сам! — хлопець зробив невдалу спробу підхопитися.

— Сиди, вона зварить. Зварите ж?

— Звісно, зварю, — відповіла секретарка з ноткою іронії і посміхнулася персонально мені. — Але тільки заради вас.

Ну що ж, заради мене, то заради мене. Я симпатизував Олесеві зокрема й через це його невміння поводитися з офісними курвами. Бо цинізм і поезія несумісні. Перетворитися на циніка легко, але це — квиток в один кінець.

— Що там видно на творчих обріях? — я сьорбнув кави. — Конституцію віршами ще не переклав?

— Та її хоч перекладай, хоч не перекладай…

— Дарма. Мені здається, що українська мова не створена для бюрократії.

— Чому? — було помітно, що хлопець скучив за живим словом, якого вдень зі свічкою не знайдеш у цих офісних мавзолеях. — А знаменита фраза «позаяк ця справа вимагає нагального вирішення»? Чим вам не поезія? її тут кожен, як Отченаш знає.

— Але поезія все-таки органічніша. Уяви, що Конституція була б написана віршами. її б тоді вивчали у школі напам’ять, і гаплик. Права людини там, те се. І немає проблем.

— Це точно. Уявляю тоді засідання у Верховній Раді — депутат Яворівський пропонує поправку з новою римою до слова Європа.

— От бачиш! Тоді одразу всіх поетів мобілізують у депутати. Може, й тобі крісло виділять. Га?

— Вони виділять… — хлопець скептично скривився. — Там своїх поетів, знаєте, скільки?

— Так хіба ж то поети?

— А хіба то Конституція?

Ми засміялися.

Секретарка з кавою перервала нашу поетично-політичну єдність. Вона не глянула на Олеся, а знову посміхнулася персонально мені. Це вже не просто так. Це сигнал із жіночого всесвіту. Але він залишиться без відповіді, бо я, на відміну від міністра, поважаю чужу територію.

— Сергію Миколайовичу, а у мене невеличка радість, — ясне, дещо дитяче обличчя Олеся засвітилося так, неначе й справді трапилося щось приємне.

— Яка?

— Мене в «Сучасності» надрукували.

— Та ти що! — захоплено вигукнув я.

— Правда, ціла підбірка віршів. Хочете покажу?

— Дуже хочу.

— Тоді я зараз, — Олесь підскочив із незручної канапи, немов на пружинках. Не те, що я. От вони, переваги тонкої юнацької фігури. А може, це прагнення похвалитися своїми творчими успіхами?

Не скажу, що є фанатом поезії, але добрий вірш від поганого відрізню. Що не так вже й мало. А в Олеся є справді добрі вірші, він мені читав.

Телефон на столі у секретарки раптово ожив і загорлав людським голосом.

— Карпенко не появлявся?

— Сидить, — відгукнулася секретарка, красномовно подивившись на мене.

— А чого не заходить?

— Стісняється, мабуть, — її інтонація вкупі з поглядом вдруге послали мені звістку таємним жіночим кодом, але я вдав, що не розуміюся на сигналах з інших планет.

— Уже іду, — я зліз з канапи, для чого спочатку довелося стати на одне коліно. Може, це вже зайва вага? Дівчина примружившись дивилася на мене з-поза стійки. Галантно, блін.

Подвійні звуконепроникні двері пропустили мене до велетенського кабінету. У такому можна вільно посадити три десятки працівників, щоправда за умови, що жоден з них не є депутатом.

— Ти шо, прикалуєшся? — Павлюк-паша махнув у мій бік телефонною трубкою, яку тримав у руках.

— Привіт, — сказав я. — Ти ж знаєш, я не люблю заважати.

— Серьога, када ти, блядь, запомніш? Ми работаєм, а не вийобуємось.

За столом навпроти Паші сидів гість, якого я добре знав і не дуже любив. Тож недаремно хотів почекати. Ґенек, генерал СБУ, молодий, але неймовірно перспективний. Він підвівся назустріч, продемонструвавши кавалерійську виправку, а Паша просто хлопнув долонею по моїй руці, по-мавп’ячому потягнувшись через свій неосяжний стіл.

— Здоров. Що там у вас чутно?

— План робимо, все під контролем. Умільця тут одного міністерського на кармані взяв.

Ґенек професійно нашорошив вуха.

— Начальник відділу. Організував, розумієш, свою контору і прокладав її посередником у найбільш солодких операціях.

— От щуряча морда! — обурився господар кабінету. — А як ти його вичепив?

— Сам спалився. Приніс мені на візу документи прямо від цієї своєї лівої контори.

— Тобі?

— Ну, так. Переплутав, коли брав з принтера.

Паша з Ґенеком гучно зареготали. Разом вони й самі справляли дещо комічне враження — мавпоподібний і, щиро кажучи, бомжуватий господар кабінету і високий лискучий брюнет, якому б не в СБУ, а у почесній варті служити. Не виключено, до речі, що там він приніс би більше користі.

— Дебіл, — підсумував Паша.

— Усі вони так і попадаються, — повчально прорік молодий генерал.

Дуже цінне зауваження. Особливо якщо врахувати, що ловити таких щурів — не моя, а його робота. Однак, зловити лівак — це тільки половина діла.

— Воно то конєшно, але ж це держслужба, і його навіть звільнити не можна без прямого втручання міністра. Паш, може, ти поговориш?

— Так, краще слухай сюди, — господар кабінету раптово змінив тему. — Тут у нас вибори Президента очікуються.

— Та невже? — зробив я здивоване обличчя.

— А отож, — перекривив мене Паша. — І нам треба взяти участь.

— Хочеш сказати, що тебе призначили спадкоємцем?

— Багато клопоту. Слава Богу, вони погодилися взяти грошима.

— Грошима? А можна поцікавитися, з чиєї долі? — не змінюючи блазнівського тону, перепитав я.

Ґенек зиркнув з-під брів, а Паша розвів руками:

— З общака. А що робити… Разом, хлопче, разом.

— Разом? їм що, свого не вистачає? Бо якби спитали особисто мене, я би сказав, що нам ці вибори зовсім мимо каси.

— Ти не до кінця розумієш ситуацію, — у відповідь на мою категоричність Паша перейшов на розповідний жанр. — Дивися, я отримав повну підтримку. Папа погодився після закінчення всього цього піти до нас головою спостережної ради. Зрозумів, що це означає?

Я зрозумів. І зрозумів, що йдеться зовсім не про Римського Папу. А про того, чий портрет прикрашає стіну. Останнім часом навіть у комерційних структурах почали вішати портрети Президента, щоб продемонструвати партнерам, та й самим собі повну лояльність. Щоправда, водночас ці зображення поміж собою звали «упирями» — так і питали: «Ти упиря повісив?» У цій огидній пиці й справді було щось інфернальне.

— Так от, — вів далі Паша. — План дій такий: після виборів ми отримуємо нового голову спостережної ради і починаємо потрошку акціонуватися. Щоб без всяких там аукціонів, інвесторів та іншої фігні. А як уже акціонуємося, то відчалюємо і будемо плавати окремо. Що скажеш?

— Звучить приємно.

І справді, після виборів теперішній президент залишається без роботи — а тут ми напоготові. Маючи такого голову, можна тишком-нишком приватизувати банк і поділити акції по справедливості. Доведеться, звісно, віддати великий шмат, бо