Незбагненне серце, том 1 - Ірина Вільде
Йшли назустріч одне одному, зближалися з кожним кроком, трохи збентежені, трохи врадувані,— аж врешті стали. Стояли проти себе нерішучі, вичікуючи, хто перший заговорить. «Ти чи ви?» — билось їй у голівці.
Інстинкт жіночки підшепнув їй заговорити до хлопчика у куценьких штанцях, до цього недавнього ще товариша — будівничого замків у піску,— «ви».
— Ви куди? — спитала.
І цим чужим їм обом «ви» вона відразу підняла їх з дітей до молодих людей. Пізніше любилися й говорили собі нишком знову «ти».
Немає у світі нічого більш зворушливого, ніжнішого, як той перехід у дітей з «ти» на «ви», а потім знову на «ти».
Чим скоріше, тим краще. Від любові і смерті встерегтися не можна.
Вона інколи міркувала собі отак у своїй дитячій голівці, що якби так усі собі долею призначені зуміли знайти себе, то небо хіба мусило б заздрити землі.
Гей, молодосте, які сліпі в тебе очі, а як далеко ними бачиш!
Одного вечора, вертаючись з прогулянки попри залізничну станцію, почули, як хтось нагорі, у мешканні начальника, грав на фортепіано.
Стали і слухали.
У місті, де ходили до школи, вони не звернули б на це уваги, але тут, серед тиші цього сільського вечора, ця пісня вражала.
Їй (о серце жіноче, скільки у тебе очей, скільки у тебе вух?) впало на думку, що це грає, певно, одна з дочок начальника, і сіпнула його за рукав, щоб уже йшов.
Але він так вслухався, що навіть не помітив її руху.
Опам'ятавшись, він сказав:
— Моя жінка мусить уміти грати на фортепіано.
Вона зиркнула на свої пальці, почервоніла і сказала винувато:
— Я не маю слуху...
Він оглянувся, чи хто не йде, перехилив її голівку через свою руку і сказав у саме лице:
— Кожне твоє слово, любко,— це музика.
Скрипко душі людської, хто тебе настроює так, що раз твоя музика — правда, якої хіба у бога шукати, а раз — фальш, якій назви немає?
Ввечері роздумувала вона у своїм ще дитячім ліжечку:
— А все ж... а все ж... Господь мене тяжко скривдив, не наділивши слухом.
Про цю кривду роздумувала й ген-ген пізніше. Він був уже жонатий.
Гей, молодосте, які короткі твої сни, а як довго не можна їх забути!
1932
ВАВІЛОНСЬКА ВЕЖА
Стояла при відчиненім вікні й дивилася голубими очима на весну в саду. Цвіт вишні пригадав їй похорони мами. Домовина тонула вся в морі вінків і квітів. Хтось невідомий прислав цілий сніп білих троянд. Хто міг це бути? Мамин чи татів вірний приятель? Батько велів тими трояндами встелити домовину, хоч не міг догадатися, від кого прийшли... Тоді обоє ще, батько й мама, були молоді, обоє могли мати приятелів, про яких люди не знали.
Зачинила одну половину вікна, вдивилася у свій образ на шибі й снувала далі свої думки: сині очі люблять багато плакати, з роду вже м'які. З часом сльози змивають з них голубінь, тому на старість сині очі звичайно бліднуть. Покійна мама мала чорні очі. По мам одідичила вона тільки чорний волос. Очі батькові...
Відгорнула волосся з-над чола: що з краси, коли щастя хтось вкрав з їх родини. Бабка жила тільки рік з чоловіком. Заблукана куля забила його на ловах.
Покійна мама кого іншого кохала, а з ким іншим одружилася. Видно, так було вже записано в книзі її життя. Пригадала собі портрет прабабки-красуні в салоні. Краса не завжди ходить в парі із щастям. Розказують, що прабабка кохалася з чоловіком своєї сестри... Заборонене кохання — нещасливе кохання... Він застрілився, сестра прабабки померла на сухоти. Вмираючи, нещасна мала проклясти невірну сестру аж до дев'ятого покоління. Задумалася: прабабка перше покоління, бабка друге, мама третє, я — четверте... Мої діти й внуки будуть теж прокляті.
Вихилилася за вікно, побачила далеко на гостинці «його», як ішов проти її вікон, і сховалася за завісу. Людське серце — як мала, нерозумна дитина: все простягає руки за тим, чого дістати не може.
Як зрівнявся з її вікнами, не перемогла нерозумного серця й гукнула прохожому:
— День у день проходиш попри мої вікна, а вступити боїшся... Ще стануть плескати сусіди, що ми у гніві... Пригадуєш собі, як ми сюдою дітьми ганяли?
Він підійшов ближче:
— Чому не мав би я собі пригадувати? Я пригадую собі навіть, що ти обіцяла мені зробити мене найбагатшим чоловіком у своїм королівстві.
— Як ти це все собі добре пригадуєш,— сказала й подумала: «Королівни тепер вимирають, до багатства світу мені далеко, але серце своє давно подарувала я тобі, та ти цього бачити не хочеш».
Він вдивився в неї, як у незнайому: терпіння одухотворює лице людини... «Очі твої стали наче більші, наче всевидющі. Що з тобою? Знаєш, ти вигарніла останніми часами... Лиш би тільки краса твоя не стала прокльоном для когось».
Вона хотіла ще щось спитати чи сказати, але побачила його простягнену руку й замовкла.
— Будь здорова, я мушу йти. Ліда недужа, ти знаєш, але, певно, не знаєш, що лікарі не можуть знайти ліку на її недугу.
Думала вслід за ним: «Лік на недугу твоєї коханої лежить в землі... Ти ноги свої виходив до неї, очі свої видивив за нею, а не знаєш, що вона конає з жалю за своїм першим любком, що вже три роки як помер... Любов твоя осліпила тебе так, як мене моя, а твою недужу любку її... Але ні одне з нас не може збагнути кохання... Ніхто з нас не вміє сказати, що таке кохання... Чим можна здобути його собі, а чим вбити в собі?
Ні коханням, ні приязню з дитячих літ, ні молодістю, ні красою не можу приєднати твого серця. Ти теж не можеш відвернути думок своєї любки від споминів про тамтого. Вавілонська вежа... Зовсім вавілонська вежа: хтось переплутав нам мову серця, і ми зрозуміти себе не можемо. Втікаємо від кохання, що за нами гонить, а гонимо до того, що від нас втікає...»
Задивилася на захід сонця і просила когось, хто мав владу над злим і добрим: «Я не прошу тебе: приверни його серце до мене, я прошу тебе: відверни від нього кожне ласкаве йому людське серце... Розбуди в ньому голод кохання й оточи самими
