Незбагненне серце, том 1 - Ірина Вільде
Проте коли вже сідала авторка за працю, то було це таке творче піднесення, такий нестримний плин думок, одне слово, враження, якого я не зазнала при жодній іншій з своїх робіт. Без перебільшення скажу, що іноді здавалося мені, ніби пишу під чийсь диктант.
Читач, отой, що виріс до розумного критика, сьогодні вже не задовольняється бібліографічними даними про автора на початку або наприкінці його книжки. У «запитаннях у письмовій формі» (частенько без підпису) мої читачі хочуть відповіді на питання особистого характеру, як наприклад:
«Чи Данко з «Повнолітніх дітей» — конкретна особа»? «Лист приятелеві» (1966 р.) адресований тому ж «Данкові»? Чи ліричні мініатюри в «Окрушинах» (1969 р.) відносяться до конкретної особи» і т. д.
Дозвольте, дорогі читачі, навести цитату з мого листа до приятеля, яка краще за мене дасть вам відповідь на ваші питання:
«Кваплюся, щоб ще в цьому році лист потрапив до твоїх рук. Вважаю, що у наступному буде непристойним для шістдесятилітньої жінки писати ліричні листи до мужчини, який не є для неї ані чоловіком, ані братом [...]. А все ще й тепер, коли іноді слухаю музику, що мене зворушує, чи дивлюся на краєвид, що вражає мене незвичайною гармонією барв, чи у вуличному натовпі наткнуся на винятково благородне у своїм рисунку обличчя, то настільки реально відчуваю твою присутність, що простягую руку, щоб потиснути тебе за лікоть. І щойно по миті усвідомлюю собі, що поміж нами океан і час. Наші останні листи розминулися в дорозі. Варто було бачити, як вони розкланювались один одному, перелітаючи океан».
А початок цієї пісні далекий, як моя юнь.
«П'ятнадцять, рівно п'ятнадцять,— а мені донедавна здавалося, що ти на рік старший від мене! — зелених років і одне зелене літо у буковинському селі.
І — все.
І — все!»
Закінчити свою розмову з вами, читачу, хочу відповіддю, що я її дала кореспондентові з нагоди мого шістдесятиріччя на стереотипне питання «як почуваєтесь?» «Справа в тому, що природа крім того, що щедра і справедлива, ще й добрий бухгалтер: у шістдесят, правда, з процентами, виплачує те, що л юдина заслужила собі в ту чи іншу сторону. Знаєте, як говорить наш народ, а народ — то розумний чоловік: що посієш, те й пожнеш. А «сівба» починається дуже рано... Хто змарнує весну, яке він має право сподіватись на добрий урожай у свої шістдесят років? Звідки мало б уродити непосіяне поле?
Не спаплюжити проліска своєї юності, з честю вийти з крутих поворотів, що їх достачає життя, не піти на фальшивий голос, не спокуситись на легку здобич — от коли всі оті перешкоди взято, тоді маємо право на золотий передзвін дозрілого віку. Могти без страху і сорому оглянутись на пройдешнє — одна із запорук щасливої — чого ж боятись цього слова? — старості».
1972
НЕЗБАГНЕННЕ СЕРЦЕ
ОПОВІДАННЯ, НОВЕЛИ, ЕТЮДИ
ПОЕМА ЖИТТЯ
Був поет, що жив з письменницької праці і мав велику славу. Критики хвалили його за надзвичайну оригінальність сюжетів. Люди, що слабо розумілися на краснім письменстві, казали, що твори поета надто далеко віддалилися від щоденних буднів життя і саме тому оригінальні.
Але раптом поет замовк.
Чи втомився? Та хіба може ріка рухом своїм втомитись?
Одні казали, що поет виїхав у чужі краї щось студіювати. Інші (хіба можна було їм вірити?) плескали, що поет сховався десь у своїй далекій віллі над морем і там, як і його предки, порпається в землі. Такі чутки мандрували з уст в уста і несли неспокій тим, хто любив поета. І так народжувались нові розмови навколо його імені.
Тоді хитрий видавець зміркував, що при таких настроях новий твір поета дав би йому великий зиск, і вибрався до далекої вілли поета над морем. Застав він поета, коли той щепив дички в своєму саду. Не сподобалася видавцеві, що надумав заробити на пісні поетової душі, така праця, та переміг своє невдоволення і промовив сердечно до поета:
— Приходжу до тебе як посланець тих, хто любить тебе і затужив за твоїм словом. Не годиться робити так, поете. Наші серця були як незугарні камені, ти вирізьбив їх своїм словом так, що вони стали вразливі на тони й барви твого голосу. А тепер, коли ми розуміємо кожне твоє слово так, як ти сам, ти замовк. Краще було б залишитись нам невидющими, ніж прозріти й побачити пустку біля себе.
Поет подумав, а потім сказав:
— Всі ви, мов діти, любите, щоб вас обманювали. Ви прозвали мене оригінальним за те, що я відвертав ваші очі від землі і вів вас у царство своєї хворої уяви. Нарешті мені стало совісно дурити вас — і я замовк. Тепер домагаєтесь від мене нових думок. Ваша правда: я мушу вас, як дитину, взяти за руку й обережно звести з царства уяви знову на землю... Іди та скажи їм, що оригінальний поет працює над твором про сучасність. Від сьогодні за півроку з'явися до мене по готовий уже твір.
Видавець поніс світові радісну звістку, а поет вибрався зі свого захистку між люди, щоб з криниці буднів почерпнути мотиви для свого реалістичного твору.
Пішов у місто. На одній з кривих вуличок передмістя дорогу йому заступила якась молода жебрачка з дитиною на руках і, бідкаючись, почала голосно розповідати про свою нужду. Поет якомога швидше кинув їй милостиню і, затуливши долонями вуха, втік від цього живого образу нужди. Новий твір мав бути бадьорим.
У місті по синіх від диму кав'ярнях снували втомлені кельнери, миготіли безсоромно оголені тіла жінок та «відігравались» збанкрутілі картярі.
«Ні,— подумав поет,— не торкнуся цієї сторінки життя, бо це вже не буде оригінальний твір».
І пішов далі.
На базарі роїлося від покупців і жебраків, перегукувалися перекупки, горлав поліцай, снували кишенькові злодії.
«Для кого ж може бути цікава ця сцена в моєму творі, коли її і так бачить щодня кожен?» — подумав поет і пішов далі.
На повороті дороги, біля одного адміністративного будинку, група обдертих робітників розбивала каміння.
«Хіба зацікавить кого доля робітників у моєму творі, коли на них живих ніхто не звертає уваги?» — з гіркотою подумав поет.
Коли вночі, засмучений, вертався додому, зачепила його густо підмальована жінка.
«Невже ж,— подумав поет,— про її ремесло світ довідається тільки з мого твору?»
