Ходільці - Василь Биков

Наступна ніч проминула спокійно. Ніхто не стукав, не ліз до хати, і родина потрохи заспокоїлася. По віконниці до міста господар вирішив з’їздити трохи пізніше, коли вже позвозить із поля снопи.

Та іще за кілька днів уночі раптом злякано скрикнула мати — обоє синів одразу схопилися, Василь увімкнув електричного ліхтарика, якого недавно купив у сільмазі. Мати плачучи показувала на піч. І справді, там щось відбувалося, вчувався невиразний шурхіт. У печі на ту пору не палили, їжу готували у дворі, під повіткою. Та все ж якийсь дивний шум-шурхіт долинав начебто з-під припічка, і хуторяни налякано чекали. Невдовзі брязнула заслінка, з гуркотом упала на підлогу, і з печі вибрався все той самий, перемазаний сажею чоловічок. Вилізши, міцно чхнув два рази, протер очі.

— Я стосовно інтеграції...

— Уб’ю! — з люттю вимовив господар і схопив з-під лавки сокиру.

Але за його сорочку вчепилася мати, сини схопили у сінях вила. Незнайомець пригладив вуса й тихенько засміявся:

— Нікуди вам не подітися, це історичний процес...

Батько вирвався з материних рук, замахнувся сокирою. Та тієї ж миті чоловікова постать щезла, неначе шаснула під піч, де взимку сиділи кури. Коли Василь посвітив туди ліхтариком, то не побачив нікого. Чоловік зник. Тоді всі повірили матері, що насправді це не чоловік. Мабуть, і спраді диявол. А всі вони знали, що диявола ні впрохати, ані налякати неможливо.

Решту тієї ночі родина не лягала спати, чекала й не знала, що робити. Було зрозуміло, що хрестик на дверях їх не порятує.

Аж на світанку старший із синів, Янка, сказав, що він знає антидиявольський засіб. Удягнув шапку й пішов до міста.

Опівдні він повернувся з аршином кольорової тканини. На дровітні швидко змайстрував зграбного держака. Вийшов гарний прапор, якого троє чоловіків прибили на розі будинку. Вітер одразу ж підхопив його й розгорнув на всю довжину — прапор радісно затріпотів.

— Тепер нехай-но прийде! — сказав Янка.

І правда, з того часу нав’язливий незнайомець жодного разу не завітав на хутір, прикрашений стародавнім рідним прапором.

У стародавньому замку з могутніми товстелезними стінами, змурованими з гранітного каміння, було багато камер, серед яких найбільшими були Кутня і Довга. Кутня займала весь кут будівлі біля вежі; Довга містилася поверхом нижче і трохи вбік від вежі. І там, і там сиділо по декілька десятків в’язнів, утім, здебільшого однієї національності. Певно, тому, що туди саджали місцевих, тубільців. Це взагалі було зручно — і для в’язнів, і для наглядачів. Особливо коли врахувати, що більшість сиділа за участь у нещодавньому повстанні, жорстоко придушеному режимом. Усі розуміли одне одного.

В інших же камерах сиділи різні люди — різних злочинів і націй. Там було значно гірше: ні поговорити, ні порозумітися. Лише мовчали — із дня до ночі.

Але, як відомо, людина влаштована таким чином, що коли добре, то хочеться, аби було ще ліпше. Це, напевно, зрозуміли і в’язні обох великих камер, у яких розпочався спонтанний рух за об’єднання. Воно і справді: навіщо посаджених за однією справою тримають у різних місцях, коли їх можна всіх зібрати в одному. Зручність очевидна — і для ув’язнених, і для начальства. І погомоніти, разом зрозуміти помилки та хиби боротьби, спробувати викрити зрадників. Знову ж таки, коли вони всі разом, то, може ж, усіх не покарають на смерть, може, разом пощастить домогтися волі?

Найперше цю свою думку в’язні донесли до вух наглядачів, потім у вигляді скарги написали адміністрації: що зменшаться й витрати на їхню охорону, і на опалення взимку, і полегшиться праця наглядачів. Був іще один момент у тому об’єднанні, хоча й трохи ризикований для в’язнів. Річ у тім, що наглядачем у Кутній камері був узагалі-то непоганий чоловік, навіть симпатичний на вигляд, пригожий та усміхнений, який нікого не бив. Зате наглядачем у Довгій був справжній звірюга — і в поведінці, і поставою, потрапити під його владу було б жахливо. Правда, у ставленні до в’язнів ті їхні якості не надто виявлялися — всім у тюрмі керували затверджені згори правила внутрішнього режиму, яких суворо дотримувалися. Та все ж в’язні дуже сподівалися, що об’єднаються вони у Кутній, принаймні, так їм хотілося. А де хотіння, там і сподівання.

Прихильники об’єднання становили більшість в обох камерах, хоча траплялись там і песимісти. Нитики і недовірки. Нитиків і недовірків, звісно, не любили на волі, з погордою ставились до них і в тюрмі.

Таким недовірком у Кутній був старий стрижій овець. На всі гарячі заходи ентузіастів об’єднання він лише скептично чмихав і кидав своє скептичне «все одно». Інші доводили, що Стрижій глибоко помиляється, бо цілком очевидно, як це буде здорово — зібратись усім неборакам разом, згуртуватися, аби хоч раз помолитися разом своєму Богові. Хіба ж це добре — гибіти роз’єднаними по різних кутках, навіть на різних поверхах, під різними начальниками, один із яких звір, а другий начебто й нічого. Чи ж це справедливо? Стрижій, усе мовчки вислухавши, незмінно кидав своє «все одно» і припиняв розмову.

У Довгій скептик був іншого складу — він провадив безкінечну суперечку в тому сенсі, що в’язничне начальство ніколи не піде на поступку в’язням, ніколи не дозволить ніякого об’єднання, бо це об’єднання йому невигідне, а то й небезпечне, з тим потрібно змиритись, а не витрачати по-дурному сили. Можливо, це останні сили перед кінцем. Та чим більше він гарячкував у суперечках, тим сильніше напосідалися на нього опоненти. Декотрі вже почали називати його зрадником. Тим більше, що на волі він був поліціянтом і мав прізвисько Гусак.

Фанатичним