Ходільці - Василь Биков

своїх жертв і приготувався до зустрічі з Вусатим. Коли той простягне руку, пацюк одразу ввіп’ється в неї і загине, як і належить пацюкові-переможцю, пацюкові-лідеру. Він був пацюком гонористим, тож не хотів ховатися посеред трупів інших пацюків, які купкою лежали на дні бочки, не хотів удавати мертвого. Коли над бочкою з’явилось ненависне обличчя Вусатого, від котрого сильно смерділо сигаретами «Мальборо», блоки яких штабелем лежали під вікном секції, він вишкірив зуби й загрозливо засичав. На гучніший бойовий клич у нього вже не вистачало сили.

— Ну як там? — долинув голос звіддалік. Це запитував Білявий.

— Порядок! — задоволено відповів Вусатий. — Твоя правда.

— Хто-небудь залишився?

— Та ось сидить Хвостатий...

— От і добре. Випускаємо.

Бочка раптом нахилилася. Хвостатого ледь не привалило мертвими тілами пацюків, та він встиг відскочити й опинився на самому краю бочки. Зовсім поряд було ненависне обличчя Вусатого, та не було на ньому ні погрози, ані злості. Бочка нахилилась іще нижче.

— Ну, мотай звідсіля! — зовсім незлостиво сказав Вусатий.

Здається, він відпускав Хвостатого. Пацюк нарешті втямив це і швиденько пірнув з бочки попід ящики. Його ставлення до Вусатого раптово змінилось — він перестав ненавидіти людину. Виявляється, вона зовсім не зла — вона добра. Вона порятувала Хвостатого. Це його родичі-пацюки намагалися його вбити, а людина дарує йому життя. Яким же він був досі дурнем, що ненавидів людей!

З-під ящиків йому вдалось перебратися до своєї нори й заховатись у її рятівній темряві. Він тільки встиг почути, як позаду в чомусь засумнівався Вусатий, а Білявий йому відповів:

— Нічого, все буде о’кей! Тренування він мав те, що треба. За місяць жодного не залишиться...

Зачаївшись у норі, Хвостатий поволі очунював від пережитого вночі й думав, що тепер головні його вороги — це його родичі-щурі. Він буде їх безжально нищити вже хоча б тому, що він — найсильніший. А в кого сила, того й правда. Хоча жодна правда вже не була йому потрібною. Нехай правди шукають слабаки. А над ним відтепер є Вусатий. Він тепер його бог і правда.

Вусатий же, мабуть, відчувши зміну в настрої пацюка, а може, й від своєї доброти, поклав біля його нори той самий кавалок духмяного сиру, який уночі не дістався Хвостатому. Але щур на нього не реагував — відтепер його хвилював тільки запах крові.

За місяць на складі й справді не залишилося жодного пацюка. Окрім Хвостатого, звісна річ.

Хуторяни

Під лісом жила родина. Не багата й не бідна, день і ніч працювала, тож без хліба не сиділа. Землі мали небагато, але клопотів родині вистачало. Спершу поле обробляли батьки з дідом, як помер дід — батько з матір’ю. Потрохи підросли сини — Янка і Василь, управлятися з усім стало легше, і хуторяни були задоволені.

Якось на початку осені, коли, повечерявши, родина зібралася вже лягати спати, у двері постукали. Гостей у хаті не чекали, але батько мусив відчинити двері — чи мало кому сталося заблукати вночі. Увійшов худорлявий, хоча й пристойно вбраний чоловік, сів на лавці, задимів дорогою цигаркою і почав гомоніти. Виявився на диво балакучим, досі в тутешніх місцях таких не траплялося. Весь сенс його мови полягав у тому, що хуторяни живуть незаможно, навіть кепсько, відстало, і треба інтегруватися. Це значить долучитися, приєднатись до села, яке стоїть неподалік.

Господарі з нерозумінням втупилися в чоловіка: вже хто-хто, а вони добре знали, як живуть у сусідньому селі. Кожної весни звідти прибігали на хутір то по кошик бульби, міру збіжжя, а то й позичити копійчину чи взяти коня привезти дрова. Вони так і сказали прибулому. А той — своє. Треба інтегруватися, бо інакше не вийде, увесь світ інтегрується, тож потрібна сила, щоб протистояти тому світові. Хуторяни мовчали, вони не розуміли, навіщо потрібно протистояти світові? Коли ця безглузда розмова почала вже набридати, господар сказав, що родині треба лягати спати, завтра буде багато праці у полі, тож нехай би чоловік ішов, звідки прийшов. Чоловік підвівся з лави, але ще довго белькотав щось на порозі, ледве-ледве його вдалось позбутися. Коли він пішов, мати перехрестилася й каже: «Це ж диявол! їй-богу! У нього ж хвостик ззаду...» Господар і хлопці подивувалися з материних слів — вони не примітили ніякого хвостика. Та все могло бути...

Наступного вечора у той самий час у двері знову постукали — та вже сильніше, трохи навіть ніби обурено. Батько не хотів відчиняти, але хлопці сказали: нехай. Знов увійшов той самий учорашній приходень і знову почав те ж саме. Треба інтегруватися, бо буде погано, а об’єднавшись, будемо жити краще. Вони всі крадькома позирали на його одяг ззаду — чи не вистромиться де хвостик? Але ні, ніде нічого не вистромилося. Десь близько півночі ледве позбулися його, і мати заплакала — вона знов зауважила хвостика. Чоловіки вже не знали, що й думати.

Дочекавшись ранку, господар узяв у повітці чорної фарби й на всіх дверях понамальовував невеликі хрестики. Мати заспокоїлась: якщо то диявол, то під хрестики він не ввійде. Зі страхом і надією почали чекати наступної ночі.

Вечір минув спокійно, ніхто не стукав. Трохи ще почекавши, родина поклалася спати. Та ще не всі позасинали, як обпідвіконня щось грюкнуло. Батько, злізши з печі, запалив - лампу. На покуті вже сидів той самий чоловік. Вікно за ним було виставлене надвір, і в хату віяв вітер.

— Я стосовно інтеграції, — спокійно завів знайому пісню чоловік.

— Геть! — крикнув батько.

Схопилися сини, стали пліч-о-пліч з батьком. Мати віддалеки заплакала. Приходень знизав плечима й нібито з зачаєною образою виліз через вікно назад.

Решту тієї ночі хуторяни не