Берлін Александерплац. Історія Франца Біберкопфа - Альфред Деблін
І він пішов через вузький завалений мотлохом двір, а двоє дивилися йому вслід зі сходів. Капелюха він насунув на очі й, переступаючи через калюжу розлитого бензину, пробурмотів: «Що за трійло! От коньяку би! Хто підлізе під руку, так одразу й загребе. І де тут коньяк наливають?»
На біржі затишшя, згодом сильне падіння акцій, Гамбург у паніці, в Лондоні спад
Ішов дощ. Ліворуч на Мюнцштрасе моргали вивіски, то були кінотеатри. На розі не протиснутися, люди юрмилися біля паркану, за яким починався хід попід землю, трамвайні колії ніби висіли в повітрі, якраз повільно пройшов один трамвай. Ти диви, будують метро, отже, в Берліні має бути робота. А ось іще одне кіно. Дітям до сімнадцяти вхід заборонений. На велетенському плакаті яскраво-червоний пан стоїть на сходах, а запаморочливої вроди дівчина обхопила його ноги, вона лежить на сходах, а він стоїть над нею із зухвалим виразом обличчя. Внизу написано: «Без батьків, доля сироти в 6 актах»[13]. О, так, охоче подивлюся. Оркестріон гримів литаврами. Вхід 60 пфеніґів.
Якийсь чоловік заговорив до касирки: «Фройляйн, чи не буде знижки для старого резервіста з порожнім шлунком?» — «Ні, тільки для дітей до п'яти місяців із соскою». — «Все ясно. Якраз наш вік. Немовлята в кредит». — «Ну гаразд, з вас п'ятдесят. Проходьте». За ним пробирається молодик, худенький, із хустинкою на шиї: «Фройляйн, а можна безплатно зайти?» — «Ще чого! Хай тебе мама на горщик посадить». — «Так що, можна пройти?» — «Куди?» — «В кіно». — «Тут тобі не кіно». — «Хіба це не тут кіно?» Касирка через віконечко гукає швейцара, що стоїть на дверях: «Максе, йди-но сюди. Тут один хоче знати, чи тут часом не кіно. Грошей в нього нема. Покажи йому, що тут таке». — «Хочете знати, що тут таке, юначе? А цього ви не помітили? Тут каса соціальних виплат для бідних, відділ на Мюнцштрасе». Він відтіснив худого від каси й показав йому кулака: «Дивись мені, можу просто зараз виплатити!»
Франц протиснувся досередини. Якраз була перерва. Довге приміщення забите народом, дев'яносто відсотків — чоловіки в шапках, і не збираються їх знімати. Під стелею три завішані червоним лампочки. На передньому плані — жовтий рояль з паками нот. Оркестріон гримить без упину. Потім стало темно, й почався фільм. Одній пастушці, що випасала гусей, вирішили дати освіту, а чого, неясно, напевно — середина фільму. Вона сякається в руку, при всіх на сходах чеше собі задницю, в залі всі регочуть. Коли навколо нього всі зареготали, Франца охопило дивне почуття. Всі тут вільні, сидять, розважаються, ніхто їм не указ, просто чудово, і я між ними! Фільм ішов далі. Красень-барон мав коханку, вона задирала високо ноги, коли лягала в гамак. Була в спідньому! Ну і ну! Чого тільки не виробляють з тим брудним дівчиськом, вона ще й тарілки язиком повилизувала. Знову забігала на екрані та, що зі стрункими ногами. Барон її кинув, а вона випала з гамака й полетіла у траву, довго лежала там. Франц уп'ялив баньки в екран; уже з'явився новий кадр, а в нього перед очима все ще була та, що випала з гамака. Він поворушив язиком у пересохлому роті — Боже, що то було! А коли якийсь парубок, коханий гусятниці, обійняв цю кралечку, Франца аж у жар кинуло, так ніби він сам її обіймав. Усе це ринуло з екрана на нього, і йому аж дух перехопило.
Дівка! [Бувають не тільки неприємності й страх. І що то за нісенітниці? А от свіже повітря, людина, дівка, о!] Як він про це раніше не подумав! Отак стоїш у камері перед заґратованим віконцем і виглядаєш у двір. Часом пройдуть жінки — на побачення або дітей привели, а може, начальнику квартиру прибрати. А в'язні як один кидаються до вікон і товпляться, дивляться, пожирають очима кожну. До одного наглядача на два тижні з Еберсвальде приїхала в гості дружина, вона даремно час не гаяла, на роботі її чоловік все клював носом від утоми й ледве волочив ноги.
Франц знову опинився на вулиці, стояв під дощем. Ну, і що нам тепер робити? Я вільний. Жінку мені треба, ось що! Яка це радість, яке гарне життя на волі! Аби тільки зіп'ястися на ноги та йти вперед. Він пружинить ногами, він просто землі не чує. На розі Кайзер-Вільгельмштрасе за базарними візками якраз була одна, біля якої він зупинився, байдуже, яка вона, головне — жінка. Хай йому грець, ноги просто крижані зробилися. Він пішов з нею, до крови покусав нижню губу, так було йому млосно, якщо живе далеко, то не піду. Але то було поряд, лише перейти через Бюлоплац, потім — попри паркани, через під'їзд, шість сходинок униз. Вона обернулася до нього, промовила зі сміхом: «Слухай, та не спіши, звалився мені на голову». Щойно вона зачинила двері, як він обхопив її. «Гей, дай хоч парасольку скласти». А він стискав, м'яв, щипав її, терся об її пальто, ще навіть капелюха не встиг зняти, жінка спересердя кинула парасольку. «Чоловіче, пусти!» А він кректав, натужно й криво посміхаючись. «Та що таке? Ти мені одяг порвеш. Може, новий хочеш купити? Отож-бо! А нам так само нічого даром не дають». А він усе одно не відпускав її. «Та задушиш, йолопе! Сказився, чи шо!» Вона була товста й неповоротка, маленька на зріст, він мусив спершу дати їй три марки, вона сховала гроші в комод, старанно крутнула ключ і сховала його до кишені. А він усе пас її очима: «Це тому, що я кілька рочків відмотав, товстушко. Там, у Теґелі, розумієш!» — «Де?» — «У Теґелі. Дійшло?» Пухка жіночка розреготалася. Почала згори розстібати блузку. Двоє дітей королівських одне одного міцно любили…[14] Коли пес із ковбасою через ринву скаче…[15] Вона обхопила його, притисла до себе. Ціпонька, ціп-ціп-ціп-ціп-ц-і-і-і-і-п, ціпонька, ціп-ціп-ціп-ціп-ц-і-і-і-і-п. Невдовзі на лобі в нього виступили великі краплини поту, він застогнав.
«Та чого ти стогнеш?» — «А що там за чоловік бігає за стіною?» — «Та це не чоловік. То моя хазяйка». — «А шо вона там робе?» — «Ну шо робе? Кухня там у неї». — «А, ось воно шо! Але якого біса вона там бігає взад-уперед? Якого біса бігати? Терпіти не можу такого». — «Ну добре, добре, за'аз піду до неї й скажу». Ну й пітний трапився чоловік, ну й тип, скоріше б спровадити його. Вона постукала в сусідні двері. «Пані Прізе, можна, шоб кілька хвилин
