Острів Сильвестра - Володимир Лис

«Я був тим птахом чи мої почуття?» — спитав якось себе Сильвестр.

Він написав новелу про птаха, що прилітає до ущелини і їсть змій, але новела закінчувалася, по суті, нічим. Коли була знищена остання змія і в ущелині зазеленіла трава, він спитав себе, звідки в ущелині взагалі взялася трава?

«І що далі?» — спитав він себе.

«Нічого», — відповів.

«Нічого», — то було найбільш необхідне слово.

Нічого і ніде.5 Нездатність відповідати і промовляти.

Нічого. Нічого. Нічого.

Рік спливав, треба було їхати в Гаївці, до Ніни, треба було розпочинати нове життя, те життя, де йому не було місця, як чужакові, котрий нічого не вмів і не тямив у такому житті.

«Може, Ніна якраз і є тим птахом? — подумав раптом він. — Але якщо так, то хто ж тоді змія чи змії? Невже моя душа, моя суть? Мені страшно, і мій страх виростає із страху змії, яку піднімають над ущелиною, яка летить у ще більше провалля, бо хіба небо над нею — це не те ж саме провалля, ще бездонніше, насправді бездонніше?»

Десь посередині того року, коли опір його став слабшати, коли він відчув, що написана новела — це притча про те, що в цьому житті немає сенсу, окрім самого плину життя, бо змії на дні ущелини або поздихали б із голоду, або пожерли б одна одну, він вперше подумав про те, що ж скаже Ліді.

Найбільше він боявся її запитання: «Ти її любиш?» Але якщо він скаже правду — не кохає, Ліда повинна була спитати: «То чого ж ти їдеш до неї, чому кидаєш мене?» Він не мав що сказати. Хіба про те, що давню війну мусив виграти, і його перемогою міг бути тільки цей приїзд, це рішення.

Якось він подумав, що задає, весь цей час задає Ніні запитання: «Навіщо?»

І що вона йому відповідає: «Хіба я тобі не пояснила все?»

Пояснення було в кожному її слові, сказаному тоді, восени, ось що він зрозумів.

Рік біг йому назустріч, а коли він стиснувся до розмірів місяця, Сильвестр сказав Ліді, що мусить її покинути, що він їде в село до своєї колишньої однокласниці, щоб стати її чоловіком.

— В село? — у зіницях Ліди міг би вміститися цілий Всесвіт. — Ти хочеш сказати… Як це зрозуміти?

— Я вже подав заяву на звільнення з докторантури, — збрехав він. — Я справді вирішив змінити своє життя.

— Ти кидаєш університет?

— Так. Кидаю все. Буду фермером. Господарем.

— Ти будеш фермером?

Ліда надто добре знала його, щоб повірити у це. Вона не могла уявити людини, яка менше пристосована до сільського життя, ніж її чоловік — філолог, дослідник літератури, книжник, який хоч і народився також у селі й щороку приїжджав допомагати родичам садити й копати картоплю, але, крім цього, геть нічого не вмів робити. Не вмів, і все, як казали у його ж родині, вродився безруким.

17

— Славику, ти зняв з моєї душі страшенний тягар, — вимовила далі Ліда. — Я дуже вдячна тобі.

— Вдячна?

— Так, бо я не знала, як тобі сказати…

— Сказати — що?

— Що в мене є інший чоловік.

— У тебе… У тебе є інший чоловік?

— Так.

– І давно?

— Вже… — вона затнулася, — більше року. Майже півтора.

Грім ударив, небо обвалилося, він сам полетів до тієї описаної ним ущелини. Він падав і відчував, як уже змії впиваються у його ноги, потім руки, жалять в обличчя. І нема рятунку.

Але чому його так образили Лідині слова, хоча мав би відчувати полегшення? Він… він досі її любив. Він кохав свою дружину. От і все пояснення.

Обруч болю стис його скроні. Сильвестр стояв, не в силі поворухнутися.

Ліда підійшла, торкнулася його бідолашної голови. Погладила, немов маленького.

— Як добре все вийшло, правда? — вимовила тихо.

Він почув шелест листя, що виростав з її голосу. Шелест гучнішав, уже шуміло ціле дерево. Одне, друге, цілий ліс. Він розростався і розростався, цей ліс.

Сильвестр взяв її руку й поцілував.

— Пробач, — сказав.

— За віщо ти вибачаєшся? — здивувалася Ліда. — Ми обоє не винні.

— Не винні?

— Так, не винні. Ти повернувся у своє давнє кохання. Я зустріла нове, тільки й усього.

Скроні Сильвестра лопнули. Шум листя припинився. Він торкається пальцями скронь. Цілі. Цілісінькі. Й кров не тече.

— Хто він? Той… твій чоловік?

— Ти його все одно не знаєш. Бізнесом займається.

— Добре.

Так, він навіщось сказав — добре. Наче справді радів. Радів тому, що сталося. Що вона сказала.

Радів? «Наче справді радію», — подумалось йому.

— Я приїжджатиму, — сказав він.

— Навіщо?

— До Віти і Віки.

— До Віти і Віки?

— Я їм допомагатиму, коли виростуть, — сказав він.

— Звичайно, — легко згодилася Ліда.

— Ти житимеш тут?

— Так, — сказала Ліда.

— Він переїде сюди?

— Ні. Ми тільки далі зустрічатимемося. У нього сім’я.

«Підла шльондра, — подумав Сильвестр раптом. — Моя дружина — підла шльондра. Мені й виправдовуватися не потрібно».

— Крім того, я лишаю вам усі гроші, які ми збирали на квартиру, — сказав він. — І ті, які я відкладав на захист докторської дисертації.

— Який ти щедрий, — Ліда цього разу не побажала приховати своєї іронії. — До того ж у мене передчуття, — продовжила Ліда уже без іронії, — що ти повернешся. Не витримаєш там, як би ти не кохав свою колишню однокласницю. («Я її й не кохаю», — подумав Сильвестр.) Те життя не для тебе. Ти не зможеш себе переробити. («Тут ти, певне, маєш рацію», — подумав Сильвестр.) Якщо ти повернешся, зможеш жити у цьому домі. У цій квартирі.

— А ти далі гулятимеш зі своїм олігархом, авжеж?

— Можливо, я до того часу нагуляюся.

Тут Сильвестр голосно засміявся.

— Замовкни, — сказала Ліда. — Так і буде.

— Що ти нагуляєшся?

— Взагалі так і буде.

— Що взагалі?

— Йди вже, будь ласка, — сказала вона.

18

У цій історії, в цій розмові, яка видалася Сильвестрові абсурдною і неймовірною, наче зі сну, але таки була, була, була, була, знаходилися, пульсували дві протилежні речі — правда і неправда, два продовження, що випливали з них. Правда полягала в тому, що Сильвестрові не хотілося, аж ніяк не хотілося їхати в те село, що в нього на душі шкребли коти, що він кохав Ліду. Він пригадував великий дім з шести кімнат, неймовірно величезне подвір’я, трактори і комбайн, які чекали на його руки, металеві монстри, готові його поглинути. Дім і подвір’я охороняла також величезна німецька вівчарка, і однієї ночі