Острів Сильвестра - Володимир Лис

О л е г. Звання маєш?

С и л ь в е с т р. Два місяці, як захистився.

О л е г. Кандідат? Вітаю, блін. Ні, таки треба по цьому случаї дьорнути. Я, між іншим, замполіт батальона. Замєть, в Гедеері. А Нінка хто? В колхозній конторі і чоловік тракторист. А он і мої йдуть. Зараз оціниш. Малютка тоже росте красавіца. В мамку, а може, і в мене вдалася.

Дія третя

Кабінет на кафедрі університету, в якому сидить Сильвестр Васильчук. Сильвестр за столом, пише.

Стукіт у двері.

С и л ь в е с т р. Ввійдіть.

Заходить Олег Ривцун. Тепер він у цивільному.

О л е г. Доброго дня, пане Сильвестр. Здається, тебе так треба величати? Не впізнаєш?

С и л ь в е с т р. Чому ж ні? Здрастуй, Олеже.

Виходить з-за столу, вітається.

О л е г. Скільки ж ми з тобою не бачилися?

С и л ь в е с т р. З вісімдесят восьмого чи вісімдесят сьомого.

О л е г. Точно. Я тоді в Гедеері служив, у відпустку приїжджав.

С и л ь в е с т р. Каву, коньяк?

О л е г. Коньячок можна.

Пропустимо момент першого чаркування, взаємні побажання і відтворимо ту подальшу розмову.

С и л ь в е с т р. Дома був?

О л е г. Так. Дома. На півдня, вважай, заскочив. А більше, вгадай, де був?

С и л ь в е с т р. Скажеш — знатиму.

О л е г. В такому собі селі Гаївці. Зрозумів, у кого?

С и л ь в е с т р. Чому б ні? У Ніни був.

О л е г. У Ніни. Наливай ще.

Сильвестр наливає. Випивають.

С и л ь в е с т р. Як там вона?

О л е г. Як там вона?! Не прикидайся, блін. (Вибухає.) Не прикидайся, чуєш, професоре. Бо, їйбогу, зараз за барки схоплю. Ти ж, сука, туди маєш за два тижні приїхати.

С и л ь в е с т р. Якщо ти знаєш — то мені нічого тобі сказати.

О л е г. Уступи, чуєш! Я, ти знаєш, хто? (Пауза.) Після того, як з армії скоротили, у бізнес пішов. Фірму маю, плюс ресторан, чотири магазини. Все готов був продати, сюди переїхати. Пропонував як людині Нінці. У її райцентрі розгорнемо діло. Та тут, під боком у Польщі… Розгорнутися можна, блін, во! Я вже прикидав, що можна скупити. Твою дівізію, на що я готовий піти. Ні в какую. Тебе чекає. Каже, що ти досі її любиш, що вона зробить з тебе хазяїна! Ну, не божевільна баба? Ти, може, й світило в своїй, як там її, «хвілософії»…

С и л ь в е с т р. Філології.

О л е г. Нехай. Але хазяїн, на селі? Ти хоч на трактора сідав коли-небудь? На комбайна? Мені здається, ти взагалі дурку робиш. Відступи, чуєш!

С и л ь в е с т р. Олеже, я не буду розмовляти на цю тему.

О л е г. Шкода, що пістолета вдома лишив. Убив би гада. Шкода… Слухай, ти дітей маєш?

С и л ь в е с т р. Двоє дівчат. Майже підлітки.

О л е г. І покинеш, підеш на чужих дітей? Я хоч розлучений, тільки так у гражданськім з однією живу. А ти…

С и л ь в е с т р. Це моя справа.

О л е г. Ладно, чорт з тобою. Наливай по третій.

Після того, як Сильвестр наллє і вони вип’ють, Олег, ко лись на прізвисько Князь, однокласник Сильвестра, скаже:

— Цієї ночі я вперше переспав з Ніною. Уяви собі — вперше. Вона сказала, що це єдине, що мені може подарувати. Помоєму, я в тебе щось таки виграв, га, професоре?

22

Ліда нікого насправді не мала. Ніякого бізнесмена. І те, що вона сказала Сильвестрові про коханця, якраз і було неправдою. Великою, страшною і злою неправдою. Неправдою, що виросла з гордої душі. Хоча що вона могла зробити? Дорікати, кричати, бити тарілки?

«Крик, що виростає з мого мовчання, хтось обов’язково почує», — думала Ліда.

Втім, ніхто не чув її думок. Думати вона могла що завгодно.

Біда була в тому, що Сильвестр її покидав якраз тоді, коли вона його кохала. Коли вже третій рік, як відчувала, що кохає самозабутньо і нестримно. Вона відкривала, що цей чоловік для неї є найдорожче, що може бути в цьому житті. Вона прокидалася серед ночі, дивилася на нього у тьмяному відблиску світла вуличного ліхтаря, який заглядав у вікно. Подумки обціловувала його обличчя, очі, ніс, губи, підборіддя. А часом не стримувалася і цілувала сонного чоловіка. Він смішно морщився, бурмотів крізь сон: «Сонечко, ти не спиш?». Зрештою вона добивалася свого: Сильвестр остаточно прокидався і вони кохалися.

Вона майже прогнала з себе ту давню Ліду — студентку, що заповзялася одружити на собі молодого викладача. Студентку, якій той викладач написав спочатку дипломну роботу, а потім і кандидатську дисертацію. І ось, на третьому році її кохання, Сильвестр пішов до іншої, покинувши її і дочок. Того дня вона довго блукала містом, поки мимоволі не опинилася біля собору. Коли зайшла, її вразила тиша. В соборі не правилося, стояло двоє чи троє людей. Збоку вона побачила жінку, перед якою на прилавку (чи як його назвати) лежали свічки. Вона підійшла і купила. Спочатку три, а потім, подумавши, ще одну свічку. Вона поставила їх перед якоюсь іконою, помолившись за здоров’я дочок і себе та за повернення Сильвестра. Так, Ліда благала, аби він повернувся.

Вона стояла і вкотре шепотіла слова молитви. Коли підійшла та жінка. Відчула дотик до руки, повернула голову.

— Вам погано? — спитала жінка — на вигляд їй було років шістдесят, може, трохи більше.

— Так, — сказала Ліда, бо раптом відчула, що треба казати правду.

Обоє вони стояли поруч довго. Ліда навіть здивувалася, що її не дратує присутність цієї жінки. Несподівано їй стало тепло, а потім душно.

— Спаси мене, Господи, — прошептала вона, перехрестилася і пішла до виходу.

І вже коли зійшла сходами вниз, подумала, що треба почекати ту жінку. Чомусь виникло таке бажання.

Ліда стояла на холодному осінньому