Паперова лялька - Тетяна Тиховська

Миттєво забувши, як ото жити за панування будь-якої іншої держави, Пілсудський мріяв приєднати українські, білоруські та литовські землі. Почалася гра на патріотичних відчуттях населення: загарбницькі прожекти маскувалися міркуваннями про захист своїх історичних земель. В інформаційній боротьбі проти Росії за мовчазної підтримки Європи уживалися всі заходи, навіть відверта брехня. Усіляко пропагувалися «наукові» ідеї про європейське походження поляків і монголоїдне – росіян. Аби виправдати свої імперські замахи щодо України, її землі оголошувалися історичною провінцією Польщі; українська мова – діалектом польської, а російська – спотвореним татарським наріччям.

Відверта наукова неспроможність таких вивертів мало кого турбувала.

Роздмухувалась вже забута образа на Богдана Хмельницького. Явно – за те, що привів Україну в обійми Росії, потай – за те, що не раз і не два побивав польську армію і зіграв неабияку роль в розпаді Речі Посполитої. Повсюдно лунало гасло: «Відновімо історичну справедливість!»

Така рясна сівба не могла не дати сходів. Польський обиватель, що вже стомився від наслідків війни і не надто додивлявся, з чиєї провини вона точиться, дуже охоче перевернув свій гнів на присутніх росіян.

У Варшаві учорашні доброзичливі, приязні і миролюбні сусіди почали ставитися до прибулих росіян вкрай вороже, вбачаючи в їх присутності першопричину своїх власних страждань.

– Люба, ми маємо терміново виїхати з Варшави.

– Коли?

– Чим швидше. Росіянам залишатися в місті стає небезпечно.

– Може, якось обійдеться? Ти ж поляк!

Агаті аж ніяк не кортіло зніматися з обжитого місця, маючи на руках п’ятеро дітей, останньому з яких ледве виповнився місяць.

А Станіслав обійняв дружину і звично занурився обличчям в її волосся. Не став сперечатися, не став наголошувати, що він – підданий Росії і, як і інші залізничники, був на військовому становищі. А сам подумки оцінював, що з речей можна забрати з собою, а що з нажитого доведеться лишити назавжди.

Невдовзі вся родини їхала потягом «Варшава – Санкт-Петербург» в зворотному напрямку. Була зима, але, на щастя, в вагоні було тепло, навіть жарко. Чоловік пояснив Агаті, що в вагонах температура не регулюється: або опалюють, або ні.

Діти, наче ґавенята, сиділи в теплому купе і дивилися, як за вікном поступово зникає запорошена снігом Польща, а наближається їх вітчизна, якої вони в житті не бачили.

Новим місцем призначення Станіслава було містечко Гатчина, що під Санкт-Петербургом. Ще за часів Новгородського князівства[15] в цій місцині намостили гаті, аби між озерами прокласти зручний шлях, отож назва і залишилася.

Довоєнна Гатчина – це не лише вотчина кількох коронованих поколінь, казкові парки і палаци, рідкісні тварини в імператорських мисливських угіддях. Гатчина бачила багацько технічних новинок: попри віддаленість від великої води в озерах Гатчини випробували не тільки кораблі, а навіть й підводного човна; мешканці Гатчини чи не найперші побачили на вулицях міста справжнє диво – автомобіль; напередодні Першої світової тут таки була Офіцерська школа пілотів.

Тільки Гатчина бачила випробування оригінального витвору електричного транспорту – повітряну монорельсову залізницю, але згодом революція і громадянська війна примусили про цей винахід забути навіки…

Потяг трохи притишив швидкість, їдучі повз містечко. Проїхали зупинку «Тетянино».

Звідсіля зазвичай транспортували поранених до шпиталю, а назву платформа отримала на честь однієї з дочок Миколи ІІ, Тетяни, що опікувалася лікарями та сестрами милосердя.

На початку Першої світової війни другій дочці останнього російського імператора Тетяні ледь виповнилося сімнадцять. Можна нескінченно сперечатись про особисту відповідальність її батька за перебіг війни, про його дипломатичну короткозорість, про політичну слабкість, а от сама Тетяна, попри юний вік, виявила потужні організаторські здібності, а заразом – і неабиякий талант хірургічної сестри. Часто-густо класові уподобання заважають роздивитися живу людину, але ж не випадково з чотирьох дочок залишила по собі добру пам’ять лише одна.

Тільки-но розпочалася війна – вона створила «Комітет Її Імператорської Величності великої князівни Тетяни Миколаївни для виявлення тимчасової допомоги постраждалим від військових злигоднів». Під час війни Тетяна склала сестринські іспити і працювала в лазареті медичною сестрою.

Солдатів у лазареті була сила-силенна: важкопоранених, без рук, без ніг. Тетяна сама виконувала важку роботу: готувала білизну, обробляла гнійні рани, асистувала при складних операціях.

Тепер вже ніхто не скаже напевно, яку роль вона могла б відіграти в подальшій долі Росії. До страти їй залишалося жити півтора року…

Потяг прибув до Варшавського вокзалу. На вулиці було холодно, зимно, навколо прибитих доріжок височіли кучугури снігу. Поки Станіслав шукав візника, Агата з дітьми зайшли до приміщення вокзалу. Підлогу по щиколотки було засипано недопалками, лушпайками з-під насіння, уривками газет. І тут Агата мало не розплакалась: в Варшаві ані за часів військових дій, ані за окупацію німців такого жахливого бруду не було. Останнім зусиллям придушила сльози, бо мама змалку привчила: плакати на людях – то невихованість.

Коли Станіслав повернувся, Агата силувано всміхнулася. Та й, врешті-решт, з