Не озирайся і мовчи - Макс Кідрук
Маркове серце вкрилося кригою.
– Ей, ти чого?
Ніякої реакції. Хлопець підвівся, підступив до лави, на якій, скорчившись у химерній позі, закляк старшокласник, і схилився над ним.
– Тоха? – Тієї миті Марк подумав, що ніколи раніше не звертався до Шпакевича на ім’я. Про всяк випадок буркнув: – Ти з мене приколюєшся? – і поторсав десятикласника за плече. Голова сповзла з коліна, слідом посунувся тулуб, і через секунду Тоха Шпакевич мішком повалився на підлогу.
Марк не чіпав його. Вирішивши, що юнак знепритомнів, побіг по фізрука. Той, лише приклавши вухо до грудей Шпакевича, зрозумів, що з хлопцем скоїлося дещо гірше за втрату свідомості. Далі фізрук діяв правильно: двох дівчат послав по медсестру, ще одну, з 8-А, – по завуча, товаришеві Шпакевича із 10-Б наказав викликати швидку, а потім до приїзду медиків з осатанілим відчаєм робив юнакові штучне дихання та непрямий масаж серця. Усе правильно, проте врятувати Тоху не вдалося. Лікарі приїхали за чверть години й констатували смерть.
Марк зітхнув і пригадав дідові слова: «…ти ж розумієш, це збіг». Певна річ, збіг! Тоха нахилився, щоб зав’язати шнурівку, а потім чи то якийсь клапан усередині нього закрився, чи то якийсь запобіжник не спрацював, і хлопець ґиґнув. Присів і сконав. Отак просто. А Марк випадково опинився поряд. Але багато хто так не вважав, особливо тепер, після самогубства Гришиної. Батьки Шпакевича дали дозвіл на розтин синового тіла, та, попри те що минув уже тиждень, причину смерті досі не з’ясували. Тоха був здоровий як віл, не курив, не зловживав алкоголем, ні на що не скаржився, не мав проблем із серцем, узагалі майже не хворів, тієї середи ні з ким не сварився та не нервував. Ніхто не розумів, що мало трапитися, щоб отак по-брутальному швидко спровадити його на той світ.
Марк кинув тоскний погляд на будівлю школи за спиною. Півроку його не помічали, і це дошкуляло, тепер усе склалося навпаки, проте від цього тільки погіршало.
Учора було трохи легше. Кілька разів із задніх парт долітало притишене «Малюк Мордор». Однак учора подробиці того, що відбулося з Юлею Гришиною, знали лише Маркові однокласники, ну, максимум – кілька учнів із 8-Б. Зате ввечері й уночі, поки хлопець лежав, заплющивши очі, і пригадував борсука з паруючими нутрощами, учні переписувалися, ділилися припущеннями – інформація ширилася мережею немов пожежа сухим степом, – і сьогодні про нього говорила вся школа. Кожен, хто ступав на шкільний ґанок, не міг відвести від Марка очей, так наче того було відлито із золота, і водночас старанно обходив хлопця, так ніби він міг ужалити поглядом.
Марк опустив очі на білі носаки кедів «Converse». Пальці на ногах задубіли так, що він їх уже не відчував. А потім гірко посміхнувся. Це ж треба: двоє людей мусило вмерти, щоб він став знаменитістю.
5– Марк?
Хлопчак скинув голову й інстинктивно скулився, сховавши підборіддя за коміром куртки. Над ним нависав Адріан Фесенко із 9-Б. Плечистий, чорнявий, із причепливими карими очима. За ті кілька секунд, поки наважувався дивитися дев’ятикласнику в очі, Марк устиг помітити глибоку подряпину над лівою бровою, а потім відвів погляд. Руки Адріан тримав на кермі нового – заледве не стерильного, – цілковито чорного велосипеда «Ghost Kato X», поставленого так, щоб двадцятивосьмидюймовим колесом перекривати Марку шлях до відступу вгору по Пушкіна. Марк здивовано кліпнув: по-перше, він ніколи не бачив, щоби хтось катався на ве́лику такої ранньої весни, а по-друге, ще вчора Адріанові батьки привозили його до школи на чорному Land Cruiser’і з тонованими вікнами та чотирма вісімками на номерному знакові. Якби Маркові було відомо, скільки коштує «Ghost», він би не дивувався, проте хлопчака не цікавили велосипеди, і він не знався на них. Праворуч і позаду Адріана, заштовхавши долоні до кишень джинсів, стриміли Єгор Лямчик та Олег Бо́жко з 8-Б, за ними – Орест Мрозович, єдиний серед усіх Марків однокласник. Трійця обступила Марка ліворуч, притискаючи хлопця до клумби.
– Здоров, – привітався Адріан.
– Здоров. – Марк кинув боязкий погляд на дев’ятикласника, відзначивши, що той зирить немовби крізь нього.
– Що робиш?
– Чекаю на початок уроків.
– Уже ж був дзвінок.
– У нас сьогодні немає першого, – сплюнувши під ноги, кинув Орест. Мрозович був невисоким, як Марк, і таким худим, що шкіра на прищавому обличчі аж світилася, а долоні нагадували щурячі лапки. Мішкуватий зимовий одяг мовби заковтував його. Орест слухав важку музику, погано вчився та був єдиним із 8-А, хто так і не припинив чіплятися до Марка за першої-ліпшої нагоди.
– А. – Через лоб, над подряпиною, пролягла зморшка. Адріана бентежив насичений зелений колір Маркових очей, він намагався збагнути, якого дідька цей товстозадий шкет із 8-А припхався на годину раніше та пасе всіх, хто заходить до школи. Що більше ймовірних причин зринало в голові, то більше Адріан жалкував, що наважився на цю розмову.
– Чого тобі? – ховаючи переляк, Марк намагався говорити виклично, проте голос зрадливо ламався та тремтів.
– Хотів спитати, це правда? Ти з нею бачився? – слова наче вмирали перед тим, як вилетіти з рота. – Ну, перед тим, як вона стрибнула?
– Так.
– Щось казав?
Марк зціпив зуби так, що на округлих вилицях виступили жовна.
(ти куди?)
(нагору)
(добре)
Що їм до того, про що вони говорили? Невже це що-небудь змінить? Невже є слова, якими можна виправдати безглуздість Юлиної смерті, полегшити страждання близьких, слова, почувши які, її батьки витруть сльози, похитають головами та скажуть: «А, тепер інша річ, тепер усе зрозуміло». Пожираючи очима Адріана та хлопців, що переминалися за його спиною, Марк дратувався й тому мав вигляд значно старшого. А може, вони справді такі тупі, що вважають, начебто Гришиній за хвилину до смерті відкрилася якась вселенська істина, і вона поділилася нею з однокласником, якого майже не знала?
– Так. Казав.
– І що?
– Нічого. Я запитав, куди вона йде.
– А вона?
– Відповіла, що нагору.
– Нагору… – Адріан поворушив губами, неначе пробуючи, яке воно на смак: останнє слово перед смертю. – І все?
– Ага.
Запитувати про Тоху Шпакевича він
