Сутінки - Станіслав Васильович Костянтинов
І відтоді вони частенько стали замислюватися над дошкою: Вілен совав свого пішака туди-сюди, а полковник, подумавши, то скакав конем уперед, то повертав його на місце. При цьому лагідно посміхався у вуса, кидаючи крізь зціплені зуби:
— Тобі треба залишатися в армії. Бо саме в армії найрозумніші люди існують!..
Шерстохвостов кивав головою на згоду, але знав, що буде тільки поетом. Або й чимось ще більшим. Але — чим?
Через півроку, дочекавшись нового поповнення та прийнявши його, полковник пішов у відпустку, а старшина Микола Петренко (теж з України, вилупок, сволота мерзокапостна, гнида чернігівська, паскуда огидна!…), який заздрив близьким відносинам свого єфрейтора з командиром, тут таки й відправив Білена у віддалене село будувати чергову дачу для нового генерала, що тільки ось отримав великі погони.
Бо ж, так повелося, всякий радянський полковник, ставши генералом, одразу й будував собі дачу за армійський кошт силами найближчого «стройбату», списуючи будматеріали то на ракетні шахти, то на казарми для солдат, то на шефську поміч колгоспу.
Генерал, як-то й покладено генералу, виявився набагато освіченішим за полковника: він навіть знав, як називаються всі шахові фігури! А ще вмів грати в шашки, «в Чапаєва». А ще — говорив чистими матюками. Навіть, спритник, сміявся матом! Одне жаль: рідко бував на будівництві. Тому й не здружився з єфрейтором.
Та Вілен і тут не розгубився: «от забора до обєда» він копав, аж бушлат завертався, а вже по обіді зникав у селі, прислухаючись до своїх гормонів та хромосом, та й блукав десь до пізнього вечора, повертаючись виснажений до гикавки. Хлопців і дівчат у селі майже не було, але молодиць розлучених або з чоловікам-п'яницями — хоч греблю гати! То й бігав до них шахіст-футболіст-боксер-каратисг, аби скрасити їхнє осоружне життя та познайомити з «Камасутрою», про яку тоді ще й не чув, але вже здогадувався. Читав їм жалібні вірші, від чого ті плакали, розкисали й пригортали хирлявенького, миршавого служаку до пухких грудей, куди той занурювався все глибше і глибше, а потім…
Він дарував їм обкусане свято, коротку нічну сподіванку на можливе диво у їх безпросвітному, задроченому житті, з’являючись різнобарвним метеликом, повним віршів і пісень, і зникаючи по других півнях примарною тінню.
Він бив їх вліт, мимохідь нищив останню надію на те, що колись щось зміниться, що вони почнуть жити, а не існувати; що їх будуть кохати і поважати, даватимуть ніжність і впевненість у завтра; що після темряви існування — настане світло буття.
Він бив їх вліт, всмерть, навіть не замислюючись над цим.
Деякі збожеволіли, деякі запили по тому, дехто наклав на себе руки…
Він не знав нічого про те. Він забував їх одразу і ніколи більше не згадував. Вони були випадковим епізодом на його барвистому шляху. І це давалося йому легко і просто.
Правда, потім, згадуючи візити Шерстохвостова, молодиці зітхали й незадоволено хитали головами: дуже вже швидко він робив свою чоловічу справу, наче кролик. Виходило на те, що чекання свята було набагато довшим, ніж саме свято, яке скидалося на вибух феєрверку: швидко й яскраво, а реального задоволення — ніякого…
Від тих набігів, через певний час, населення села почало збільшуватися, але єфрейтора там уже не було: він копав в іншому місці, для іншого генерала. Копав, по обіді зникаючи в селі і винюхуючи молодиць…
У результаті сих зникань єфрейтор погладшав, відпустив акуратні вусики і трошки довше, ніж було можна, волосся — він був уже «дідом», то міг дозволити собі.
Розбурхані Віленові гормони що далі, то більше скаженіли і штовхали його до дії.
Тоді він ще не розумів, що чим мілкіший та миршавіший індивідуум, тим сильніший його потяг до розмноження. Про це він дізнається багато пізніше, переглядаючи знічев’я книжки
Заратустри, Ніцше, Спінози та розумника Гегеля, в яких нічого не зміг второпати, але щось запам’ятав, аби потім цитувати з розумним виразом обличчя, насуваючи зморшки на невисокого лоба та мружачи око, що дивилося вбік.
Посіяне стало давати плоди.
До командира «стройбату» потягнулися молодиці (та й не дуже) з ближніх чи дальніх сіл і містечок, з вимогою допомогти у визнанні батьківства їхніх новонароджених дітей його підлеглого, єфрейтора Шерстохвостова.
Коли рахунок позивачок перевалив за другий десяток, полковник вжахнувся, викликав начальника штабу і наказав, бризкаючи в скаженій люті слиною і прикурюючи сигарету з боку фільтру: демобілізувати цього навіженого жеребця першим, просто у день наказу міністра оборони. Ні! Навіть — на день раніше!!!
А до того часу сховати у свинарник, відповідальним за поросят. Безвилазно! Нехай гівно чистить!.. Бо ж «дід», одначе… гордість Радянської армії… кнуряка навіжений!..
Наказ надійшов по обіді, а вже ввечері писар стройової частини видав сексуальному маніяку Шерстохвостову всі документи та проїзні вимоги і порадив щезнути ще вночі, бо зранку — він знає точно — біля штабу зберуться всі обдурені молодиці, аби розірвати мерзотника на шматки — нехай не дістанеться нікому!..
Вілен так і зробив, забравши: нечисленні речі свої, одіозну шахову дошку та «подаровану» молодими гітару, на якій вже вивчив три акорди, співаючи під них із грузинським акцентом та видаючи пісню за власну, «Віноградную косточку» Окуджави, від чого молодиці танули і мліли до нестями, а одяг з них спадав сам…
Тую «Косточку» він співав голосом Льоді Вайсбейна, який голосу взагалі ніколи не мав, але співав так, що довколишні ворони скаженіли і непритомніли від захвату, і в захваті Тому — кохалися жагуче, до білого підпір’я, до видирання його в ошелешеному екстазі, до втрати свідомості, до нірвани, до гикавки, до трясучки від нервово-фізичного збудження!..
І — через те і внаслідок
