Великі сподівання - Чарльз Діккенс

голови чіпця - бридкого, просто жах, щось на кшталт муслинової швабри,- і натрусити на підлогу свого волосся, походженням з усією очевидністю не її власного. Тим-то вона вже й не показувалась у кімнаті міс Гєвішем, і ми вчотирьох засіли за віст. Поки нас не було, міс Гєвішем спало на думку прикрасити Естеллині кучері, шию й руки найкращими коштовностями зі свого туалетного столика, і я помітив, що навіть мій опікун бликнув на Естеллу з-під густих брів і трохи ще й звів їх, коли її врода постала перед ним в усій цій різнобарвній іскристій оздобі.

Я не розводитимусь про те, як він упевнено повитягував У нас усі наші козирі й потім ходив з якихось миршавих [243] шісток, перед якими никли наші пишні королі й дами, або про те, як виразно я бачив з його поглядів, що ми для нього банальні й нецікаві загадки, давно вже розгадані. Мене діймало інше: несумісність холоднечі, якою віяло від нього, і моїх ревних почуттів до Естелли; І не в тому була річ, що я й не уявляв, чи зміг би заговорити з ним про неї або почути, як він порипує чобітьми перед нею чи мив руки після її відвідин. Ні, не це! Але дивитись на неї захопленим поглядом, коли він був поряд, горіти коханням до неї в його присутності - ось що було нестерпною мукою.

Ми грали до дев'ятої години, а тоді домовились, що коли Естелла їхатиме до Лондона, мені дадуть звістку і я зустріну її на поштовій станції. Після цього я попрощався з нею, доторкнувся до її руки й вийшов.

Мій опікун на ніч улаштувався в «Кабані», у суміжній зі мною кімнаті. Аж до глибокої ночі звучали в моїх вухах слова міс Гевішем: «Кохай її, кохай, кохай!» Змінивши їх на свій лад, я без кінця твердив у подушку: «Я кохаю її, кохаю, кохаю!» Потім хвиля вдячності піднялася в моїй душі за те, що її суджено мені, колись простому підмайстрові коваля. Потім, пригадавши, що вона аж ніяк не захоплена таким присудом долі, я подумав: то коли ж у ній прокинеться інтерес до мене? Коли мені пощастить розбурхати її серце, досі німе й дрімотне?

Я, нещасний, уявляв собі, що то були шляхетні й одухотворені почуття. Тільки ж мені й на думку не спадало, як негідно й ницо я повівся, побоявшись побачитися з Джо, через те, що вона сповнена до нього такого презирства. Минув тільки день, відколи Джо викликав сльози у мене на очах, але вони так швидко висохли,- хай бог мені простить, так швидко!

Розділ ЗО

Одягаючись уранці в «Синьому Кабані», я добре обдумав це питання і вирішив сказати опікунові, що Орлік навряд чи підходить на роль довіреної особи міс Гевішем.

- Та певно ж не підходить, Піпе,- відказав він, радий нагоді висловити очевидне узагальнення.- Таких, хто підходив би на роль довіреної особи, взагалі не існує.

Бін начебто вельми пожвавішав, дізнавшись, що й даний випадок не становить винятку з правила, і охоче вислухав мою розповідь про Орліка.

- Чудово, Піпе,- сказав він, коли я скінчив.- Скоро я знов там побуваю і розрахую нашого приятеля.

Трохи стривожений таким категоричним висновком, я зауважив, що, може, не треба квапитись і навіть кинув наздогад, що «нашого приятеля» так легко не візьмеш.

- Ну ні,- впевнено відповів мій опікун, значливим рухом добуваючи свою хустинку.- Хотів би я бачити, як він почне сперечатися зі мною!

Оскільки ми мали вертатись до Лондона денним диліжансом разом і оскільки за сніданком мене так жахала можлива поява Памблечука, що мені було не до їжі, я сказав йому, що поки він буде заклопотаний справами, піду пройдуся лондонською дорогою, а його попрошу нагадати кучерові, щоб зупинив карету, коли вона порівняється зі мною. Отож зразу після сніданку я вибрався з «Синього Кабана». Я дав чималий гак, щоб обійти задвірками Памблечуків заклад, і вийшов знову на Головну вулицю, далеко поминувши цю пастку й опинившись у відносній безпеці.

А таки цікаво було знову пройтися цим тихим містечком, і я не бачив нічого прикрого в тому, що вряди-годи хтось упізнавав мене й оглядався моїм слідом. Разів зо два дехто з крамарів навіть вибігав на вулицю і проходив трохи вперед, а тоді, наче забувши щось, завертав назад, аби зустрітися зі мною лице в лице, і я не знаю, хто при цьому незграбніше поводився: чи вони, вдаючи, ніби не помічають мене, чи я, вдаючи, ніби не бачу їхніх поглядів. Але хоч би там як, а я помітно виділявся серед перехожих, і це приємно лоскотало моє самолюбство, аж поки лиха доля не виставила на моїй дорозі цього гидкого поганця - Треббового хлопчака.

Глянувши раз уперед, я раптом побачив, як наближається цей парубійко, поцьвохкуючи себе порожньою синьою торбою. Я так собі подумав, що, мабуть, найкраще буде пройти повз нього з незворушною байдужістю на обличчі - це, можливо, трохи остудить його аж надто в'їдливу натуру. Отож я прибрав відповідного виразу і вже ладен був привітати себе з успіхом, коли враз коліна Треббового хлопця підігнулися, волосся стало сторч, шапка злетіла, він затремтів усім тілом, спотикача вискочив на бруківку й заверещав: «Тримайте мене! Я боюся!» - так наче достойний мій вигляд нажахав його й пройняв каяттям. Коли ж я був уже поряд, зуби у нього голосно зацокотіли, і він у вкрай упокореній позі розпластався переді мною в поросі. [245]

Це хоч і важко було витерпіти, але набагато гірше чекало попереду. Ледве я пройшов з двісті кроків, коли, ка свій невимовний подив, жах і обурення, побачив, як мені назустріч з-за рогу вулиці виринув той-таки Треббів хлопчак. Синя торба була у нього на плечах, очі світилися чеснотою й працьовитістю, хода свідчила про твердий намір якомога швидше дістатись до господаревого закладу. Угледівши мене, він раптом застиг на місці, так само вражений, як і за першим разом, тільки тепер рухи його набрали обертового характеру: він закружляв довкола мене, згинаючись дедалі більше в колінах і своїми піднесеними вгору руками немов благаючи милосердя. Гурт роззяв радісними вигуками привітав ці його страждання, а я мало крізь землю не провалився з сорому.

Тільки-но я дійшов до пошти, аж це знову побачив перед собою Треббового хлопчака, що встиг задвірками ще раз вибігти наперед. Тепер вигляд його став невпізнанний. Він ішов тротуаром з протилежного боку вулиці, синю торбу ніс перекинутою через