Великі сподівання - Чарльз Діккенс

Закусочна в «Синьому Кабані» була порожня, і я не тільки замовив тут обід, а й встиг уже сісти за стіл, коли офіціант упізнав мене. Зразу ж вибачившись, що його підвела пам'ять, він спитав, чи не послати коридорного по містера Памблечука.

- Ні, ні в якому разі,- заперечив я.

Офіціант (той самий, що передав був нам глибоке обурення купців-постояльців з нижнього поверху того дня, коли мене записали в підмайстри) начебто вельми здивувався і при першій же нагоді підсунув мені заяложений старий номер місцевої газетки, де я прочитав таку статейку:

«Недавнє таке романтичне піднесення долі молодого залізних справ- майстра з нашої місцевості (до речі, яка вдячна це тема для чарівного пера нашого поки що не загальновизнаного співгородянина Тубі, чиї віршовані твори часто оздоблюють наші шпальти!) спонукає нас довести до читацького відома цікавий факт, що першим доброчинцем, товаришем та приятелем згаданого юнака була одна високошанована особа, яка має певну причетність до торгівлі зерном та насінням і зручний та просторий комерційний заклад якої розташований не-віддалік Головної вулиці. Не без почуття особистого задоволення кожен з нас у "цій особі вбачає Ментора (16) нашого юного Телемаха, бо приємно знати, що саме мешканець нашого міста заклав підвалини юнакового щастя. Хто ж він, цей юний герой? - постає запитання на задумливому чолі місцевого Мудреця, у прекрасних очах місцевої красуні. Оскільки нам відомо, Квентін Мас-сейс (17) був ковалем в Антверпені. Verb, sap.».(18)

Ментор - приятель Одіссея, опікувався його домом і був вихователем його сина Телемаха (про це розповідається у творах Гомера).

(17) Квентін Массейс (14667-1530) - видатний фламандський художник, що замолоду начебто працював у кузні.

(18) Verbum sat sapienti - розумний зрозуміє (і без дальших слів) (латин.). [232]

Багатий досвід незаперечно мені підказує, що якби в дні свого добробуту я опинився на Північному полюсі, то й там знайшовся б такий мандрівний ескімос чи цивілізований панок, який став би мене запевняти, що найпершим моїм доброчинцем був Памблечук і що саме він заклав підвалини мого щастя.

Розділ 29

Підвівся я на світанні й вийшов надвір. До міс Гевішем було ще рано, тож я пішов прогулятись на околицю міста з того боку, що ближче до дому міс Гевішем і далі від кузні Джо (туди, вирішив я, можна буде сходити й завтра), роздумуючи дорогою про свою заступницю та про те, які рожеві плани вона снує на моє майбутнє.

Вона взяла за дочку Естеллу та й мене, власне, усиновила, маючи на меті, безсумнівно, з'єднати нас. Саме мені випаде повернути життя в цей занедбаний дім, наповнити сонцем затемнені кімнати, пустити всі годинники, розкласти яскравий вогонь у камінах, змести павутиння, вивести повзучу гадь - коротше, здійснити всі славні подвиги казкового лицаря і побратися з королівною. Підійшовши до будинку міс Гевішем, я зупинився і став роздивлятись його - і потьмяніла червона цегла стін, і замуровані вікна, і густий зелений плющ, цупке гілля й пагінці якого, немов жилаві старечі руки, обвило навіть димарі на даху,- все це становило якусь разюче вабливу таємницю, героєм якої був я. А осердям усього цього, звичайно, була Естелла, що надихала мене. Але хоч вона так неподільно владувала наді мною, хоч з нею було пов'язане все, чого я прагнув і жадав, хоч вона ще в дитинстві виявила величезний вплив на моє життя і вдачу, я навіть того романтичного ранку не наділяв її чеснотами, яких вона не мала. Я кажу це зараз зумисне, бо завдяки цьому можна простежити за мною в тону плутаному лабіринті, де я опинився. З власного життя мені добре відомо, що загальноприйняте уявлення про закоханого далеко не завжди слушне. Незаперечне одне: коли я покохав Естеллу юнацьким коханням, то це просто тому, що не зміг протистояти її чарам. І покохав навік. Пройнятий смутком, я часто-часто, а може, й безперестану, повторював собі, що люблю її без надії і без взаємності, всупереч логіці й розчаруванням, не маючи сподівань [233] на душевний спокій і щастя. Але знання всього цього не послабило мого почуття: я покохав її так, немов вона була втіленням людської досконалості,- покохав навік.

Я так розрахував свою прогулянку, щоб опинитись біля хвіртки в той самий час, як і давніше бувало. Смикнувши нетвердою рукою за дзвінок, я одвернувся спиною до входу, щоб перевести дух і бодай трохи втишити биття збентеженого серця. Я чув, як відчинились двері будинку, чув кроки через подвір'я, але вдав, наче не чую, як зарипіла хвіртка на іржавих завісах.

Коли нарешті мене торкнули за плече, я здригнувся і обернув голову. І враз здригнувся куди природніше, побачивши, хто стоїть переді мною в охайній сірій одежі. Його я вже аж ніяк не сподівався спіткати у ролі одвірника міс Гевішем.

- Орлік!

- Атож, паничу, тут ще більші зміни, як у вас. Але заходьте, заходьте. Мені наказано, щоб хвіртка не стояла отвором.

Я ступив на подвір'я, і він захряснув хвіртку й вийняв ключа.

- Ось так,- сказав він, ступивши кілька кроків поперед мене до будинку, а тоді раптом оглянувшись.- Тепер я тут!

- Як тебе сюди занесло?

- Ногами,- відказав він.- А скриньку мою привезено тачкою.

- Ти що, напостійно тут влаштувався?

- А чого ж, паничу, шкоди від мене не буде.

Я щодо цього не мав певності. Поки я обдумував його слова, він повільно звів важкий погляд від землі й зміряв мене з ніг до голови.

- Отже, кузню ти покинув?

- А хіба це схоже на кузню? - відказав Орлік, ображено обводячи круг себе поглядом.- Хіба схоже?

Я спитав, чи давно він покинув кузню Джо.

- Тут дні що один, що другий - однакові,- відповів він,- тож не полічивши, й не скажеш. Одне слово, після того, як вас там не стало.

- Це я й сам знаю, Орліку.

- Авжеж,- сухо зауважив він.- Ви ж учені зробилися.

Ми вже підійшли до будинку, де я прбачив при вході збоку приділену Орлікові кімнатку з невеличким віконцем у двір. Вона була така маленька, як ото приміщення [234] паризьких консьєржів. На стіні там висіла в'язка ключів, до якої Орлік додав ключа від хвіртки, а у неглибокій ніші стояло застелене клаптюватим укривалом ліжко. Все в цій комірчині, схожій на клітку для байбака, мало занехаяний і сонний вигляд, а сам Орлік, що важко й цибато бовванів у темному кутку біля вікна, і