Там, у темній річці - Діана Сеттерфілд

— Я чув, що про нього говорили в натовпі. Він грав цілком переконливо.

— Їх не було поряд, коли Робін прикинувся, ніби зомлів, уперше побачивши дівчинку.

— Ви ж вимірювали його пульс…

— І він був рівним, як у будь-якої людини в нормальному стані.

— Тоді навіщо ж йому прикидатися?

— Щоб виграти час на роздуми?

Донт замислився над її словами, але так нічого й не придумав.

— А як щодо Вона? Чому він нічого не зробив?

Рита спохмурніла і похитала головою.

— Він зараз у дуже специфічному стані. Ніби відсутній сам у собі. Я сповістила йому, що Гелена вагітна, а він заледве відповів. Мені здалося, що Вон не здатен сприймати інформацію. Може, ми помиляємося, Донте? Може, він урешті повірив, що ця дівчинка насправді Амелія? Принаймні Вон має вигляд людини, що зазнала поразки.

Вони трохи посиділи мовчки; під ними колихалася ріка, а з боку «Лебедя» доносилися п'яні викрики.

— То, може, на сьогодні закінчимо? — спитав Донт.

Рита погідно кивнула, позіхаючи. Уже стемніло. Цей день гранично виснажив її, і вона почувалася так, ніби її зовнішня оболонка, її шкіра поволі розчиняється в атмосфері. Якщо випити ще склянку, то її геть розвезе. Як же вона тужила за тією дівчинкою. Почувалася так, ніби її пограбували. Поблизу було Донтове ліжко; вона несподівано уявила себе на ньому. А де в цій фантазії буде сам Донт? Перш ніж її уява змогла відповісти на це питання, бо чоловік уже відкорковував пляшку, щоб налити на коня, «Колодій» на мить заглибився у воду й захитався.

Рита і Донт здивовано глянули один на одного. Хтось ступив на борт човна.

У двері каюти постукали. Пролунав жіночий голос: «Агов?»

То була одна з Малих Марго.

Донт прочинив двері.

— Мені треба поговорити з міс Сандей, — мовила вона. — Я помітила, як ви сюди заходили, і коли татові стало зле, подумала… Вибачте, містере Донт.

Чоловік обернувся до каюти, а за його спиною Мала Марго на позір дивилася в інший бік. Рита підвелася.

Виходячи з каюти, вона втомлено йому усміхнулася.

— Даруйте, що розповіла вам це. Про всі ці жіночі справи.

Він узяв її руку, але не підніс до губ, а по-товариськи потиснув, і з цим вона пішла.

Усі знали, що Джо занедужав, тож ніхто навіть не намагався затримати Риту, поки вона йшла слідом за Малою Марго берегом і шинком до приватних покоїв Джо та Марго. Шинкар лежав на нашвидкуруч складеному ліжку в найдальшій від ріки кімнаті. Його груди з хрипом здіймалися й опадали, але вираз обличчя був спокійним — таким спокійним, що, здавалося, так хрипіти має хтось інший, але не Джо. Він не ворушив кінцівками. Порухом брови відправив дочку назад допомагати матері, й коли вони з Ритою залишилися наодинці, нарешті лагідно усміхнувся до неї.

— Скільки… ще мені… залишилося? — спитав він між жадібними вдихами.

Вона не стала відповідати. Та це й не було питанням. Вона притулила вухо до його грудей і прислухалася. Виміряла пульс й оцінила колір шкіри.

Тоді сіла. Не стала казати: «Тут нічого не вдієш», — бо це ж Джо. Він уже п'ятдесят років був за крок від смерті. Немає нічого такого, чого Джо про неї не знав би.

— Гадаю… ще… декілька… місяців, — прохрипів він. Зробив паузу та зосередився на видобуванні кисню з цього болотистого повітря. — Можливо… пів року.

— Схоже на те.

Рита не стала відводити очі. Її робота передбачала, що вона допомагатиме людям прийняти те, що має статися. Померти можна й наодинці. А з лікаркою іноді говорити було легше, ніж із членами родини. Вона дивилася прямо йому у вічі.

— Мені хотілося б, — що один хрипкий вдих, — кращого літа.

— Знаю.

— Я сумуватиму за… Марго. За сім'єю. У цьому світі… багато чудових речей… І я сумуватиму за ними…

— І за рікою?

— Ріка буде завжди.

Він заплющив очі, а вона спостерігала за напруженим коливанням його тендітних грудей, обмірковуючи, які саме ліки завтра приготує та принесе Марго, щоб полегшити страждання чоловіка, не надто його виснажуючи. Джо занурився у дрімоту і, вочевидь, бачив якихось створінь. Раз чи двічі промимрив якісь слова, загалом вони були незрозумілі, та їй наче почулося: «ріка… Мовчан… історія».

По якімсь часі він розплющив очі, вертаючись до реальності.

— Ви говорили з Марго? — спитала вона його.

Бровами він показав, що ні.

— Можливо, краще, щоб вона знала? Краще попередити її? Брови просигналили, що так, краще.

Він заплющив очі й знову провалився в сон. Їй здалося, що тепер Джо спатиме довше, але коли вона вже підвелася і зібралася йти, чоловік знову розплющив очі. Судячи з його вигляду, незабаром мав початися напад.

— На іншому боці ріки є такі історії, про які тут і не чули… Коли я на цьому боці, то можу пригадати лише уривки… Такі там історії…

— Він у тяжкому стані, — повідомила вона Марго. — Завтра я принесу тобі ліки, що мають полегшити його страждання.

— Це все через дощ. Йому не стане краще, поки погода не поліпшиться.

Якийсь клієнт попросив ще сидру, тож завдяки цьому Рита могла не відповідати на слова Марго. Коли та повернулася, то зауважила:

— Ти й сама маєш втомлений вигляд. Ніч майже добігла кінця, а я можу заприсягнутися, що з обіду в тебе й крихти в роті не було. Сідай тут, де ніхто тебе не побачить. Я подивлюсь, чим можу тебе нагодувати. Тут тобі не набридатимуть, а потім зможеш спокійно вийти через задні двері.

Рита із вдячністю наминала хліб із сиром. Двері до загальної кімнати були прочинені. Там тривала галаслива бесіда, в якій не раз поминали імена Вонів й Армстронга. Її вже нудило від цієї теми. Дякувати Богові, у розмову втрутився якийсь гравійник.

— Є такий панич, і він вважає, — почула вона, — він вважає, кажу вам, що ми всі — люди, такі як ми з вами — то такі мавпи!

І гравійник, як зумів, переказав власну версію теорії Дарвіна, звеселивши інших пияків.

— О, колись я про таке чув! — підхопив інший. — Що ніби людина колись мала хвоста й плавники, жила під водою!

— Що? Просто в річці? Ніколи не чув таких дурниць!

Вони обговорювали цю штуку на різні лади, і той, хто першим розповів про неї, божився, що чув цю історію в трактирі за десять миль угору за