Ніч лагідна - Френсіс Скотт Фіцджеральд
— І ти повірив? — глузливо вигукнула Кете. — Він насилу ворушить одною рукою, а на скроні в нього незагоєний шрам — і досі видно, де виголили волосся. Франц такого не помітив.
— Може, ти скажеш, що такі речі сприяють репутації клініки? — не вгавала Кете. — Від нього й сьогодні тхнуло вином, і це вже не вперше, відколи він повернувся.
Вона притишила голос, щоб наступні слова прозвучали вагоміше:
— Діка більше не можна вважати серйозною людиною.
Франц знизав плечима, немов скидаючи з себе тягар її настирливих звинувачень, і рушив сходами нагору. В спальні він накинувся на неї:
— Дік не тільки серйозна, а й надзвичайно обдарована людина. В усякохму разі, він найобдарованіший з-поміж усіх невропатологів, які останнім часом захищали дисертації в Цюріху. Мені до нього далеко.
— Посоромився б!
— Мені нема чого соромитися, бо це щира правда. В усіх складних випадках я звертаюся за порадою до нього. Його праці все ще вважаються зразковими в своїй галузі: зайди до першої-ліпшої медичної бібліотеки, і тобі це підтвердять. Більшість студентів вважає, що він англієць, — люди не вірять, що в Америці може з’явитися такий сумлінний учений. — Він покректав, як завжди, витягуючи з-під подушки піжаму. — Ій-богу, я не розумію, чому ти раптом так заговорила, Кете, — мені здавалося, що ти любиш Діка.
— Посоромився б! — повторила Кете. — Справжній учений не він, а ти, і вся робота лежить на твоїх плечах. Це як у байці про зайця і черепаху, і, по-моєму, заєць уже знесилів.
— Годі тобі!
— Гаразд. Але те, що я кажу, — правда. Він рубонув повітря ребром долоні.
— Все, годі!
На тому суперечка скінчилася, але сказане не минулося безслідно для них обох. Кете подумки визнала, що судила надто різко й несправедливо про Діка, який досі викликав у неї беззастережне захоплення і який так розумів і цінував її. А Франц поступово переймався думкою, що Кете має рацію і Дік зовсім не така вже серйозна людина. Врешті-решт він переконав себе, що ніколи й не думав інакше.
II
Дік запропонував Ніколь відредаговану версію своєї лихої пригоди в Римі: він, мовляв, самовіддано кинувся на підмогу своєму п’яному приятелеві. Він знав, що Бебі Уоррен триматиме язика за зубами: не шкодуючи фарб, він розписав, як згубно може подіяти правда на Ніколь. Та все це годі було й рівняти з тим, як згубно вплинув той випадок на нього самого.
Немов прагнучи спокутувати провину, він накинувся на роботу з подвійним завзяттям, і Франц, який уже твердо вирішив іти на конфлікт, не міг знайти зачіпки, щоб розпочати його. Коли справжня дружба рветься за годину, вона рветься з м’ясом, тим-то Франц намагався переконати себе, що гарячковий ритм духовного й емоційного життя Діка несполучний з його власними життєвими ритмами, — хоча раніше обидва вважали, що саме це сприяє їхній спільній праці. Отак у негоду прикриваються й негодящою одежиною.
Та тільки в травні Франц забив нарешті перший клин. Одного дня, десь опівдні, Дік увійшов до його кабінету. Змучений і блідий, він опустився в крісло біля дверей і сказав:
— От і все, її більше нема.
— Померла?
— Серце не витримало.
Дік був украй виснажений. Три останні ночі він провів біля ліжка вкритої струпами художниці, за яку так уболівав. Формально вважалося, що він чергує, щоб вводити адреналін, але насправді він намагався бодай бліденьким промінчиком світла пробити темряву, що невмолимо насувалася на неї.
Щоб притлумити в собі мимовільне співчуття, Франц поспішив виголосити свою точку зору:
— То був невросифіліс. Всі реакції Вассермана свідчать про це. Спинномозкова рідина...
— Хіба не однаково? — зітхнув Дік. — Господи, хіба не однаково? Якщо вже вона так хотіла забрати з собою свою таємницю — хай вона при ній і лишається.
— Вам би треба день-два відпочити.
— Мало сказати «треба».
Франц забив свій клин. Відірвавшись від телеграми, яку почав складати братові померлої, він подивився на Діка й сказав:
— Чи не хочете вирушити в невеличку подорож?
— Тільки не зараз.
— Ідеться не про подорож задля розваги. Треба оглянути в Лозанні одного хворого. Сьогодні вранці його батько — це чилійська родина — протуркотів мені вуха по телефону.
— Скільки в ній було мужності, — сказав Дік. — І як довго вона мучилася. — Франц співчутливо покивав головою, і Дік схаменувся. — Даруйте, я вас перебив.
— У даному разі йдеться про зовсім інше. Розумієте, батько не може вмовити сина поїхати сюди. І просить, щоб хто-небудь приїхав до Лозанни.
— Що з сином? Алкоголізм? Гомосексуалізм? Якщо вже їхати до Лозанни...
— Всього потроху.
— Гаразд, я поїду. Чи з цього буде якийсь зиск?
— Думаю, чималенький. Побудьте там кілька днів і якщо побачите, що хлопець потребує тривалого нагляду, везіть його сюди. Але можете не поспішати. Розважтеся трохи, поєднайте корисне з приємним.
Двогодинний сон у поїзді зміцнив Діка, він повеселішав і почувався готовим до зустрічі з сеньйором Пардоі-Сіудад-Реалем.
Такі зустрічі мало чим відрізнялися одна від одної. Часто-густо істерична поведінка родичів являла для психолога не менший інтерес, ніж стан самого хворого. Так було і цього разу. Сеньйор Пардо-і-Сіудад-Реаль, вродливий шпакуватий іспанець з благородною поставою й усіма зовнішніми ознаками багатства і влади, бігав з кутка в куток у своєму люксі в «Готелі трьох світів» і, розповідаючи Дікові про сина, тримався не краще, ніж п’яна жінка.
— Я вже не знаю, не знаю, що робити. Мій син зіпсутий. Він розпусничав у Харроу, він розпусничав у Королівському коледжі в Кембріджі. Він невиправно зіпсутий. А тепер, коли додалося ще й пияцтво, правди вже не приховаєш, і що не день, то гірше. Я перепробував усе: в мене є один знайомий лікар, ми разом уклали план, і він поїхав з Франсіско в подорож по Іспанії. Щовечора він робив Франсіско укол кантаридину, а потім вони йшли до якого-небудь пристойного борделю. Спочатку начебто допомагало, але через тиждень усе пішло по-старому. Врешті-решт кілька днів тому, ось у цій кімнаті, точніше, отам, у ванній, — він показав пальцем, — я примусив Франсіско роздягтися до пояса й відшмагав його канчуком...
Вкрай розхвильований, він упав у
