Ніч лагідна - Френсіс Скотт Фіцджеральд

— Я їду до посольства. І скоро повернуся!

Потім ще раз кинула на карабінерів спопеляючий погляд і вибігла.

Біля американського посольства вона розрахувалася з водієм таксі, який відмовився чекати. Було ще темно, коли вона, збігши сходами, натисла на дзвоник. Тільки після третього дзвінка двері відчинилися й на порозі постав заспаний швейцар-англієць.

— Покличте кого-небудь. Будь-кого, але негайно.

— Всі ще сплять, мадам. Ми працюємо з дев’ятої.

Вона нетерпляче відмахнулася.

— Я в невідкладній справі. Одного чоловіка, американця, жорстоко побили. Він в італійській в’язниці.

— Всі ще сплять. О дев’ятій годині...

— Я не можу чекати так довго. Моєму швагрові вибили око, а тепер тримають його у в’язниці й не випускають. Я мушу з кимось поговорити, розумієте ви чи ні? Чого ви стоїте й витріщаєтеся на мене, як недотепа?

— Нічим не можу зарадити, мадам.

— Ідіть розбудіть кого-небудь! — Вона схопила його за плечі й щосили трусонула. — Це питання життя і смерті. Якщо ви не розбудите когось негайно, я вам не заздрю...

— Будь ласка, без рук, мадам.

Згори, з-поза спини швейцара, хтось утомлено промовив з виразним новоанглійським акцентом:

— Що там таке?

Швейцар з явним полегшенням озвався:

— Прийшла якась дама, сер, і почала мене торсати. Він відступив на крок, і Бебі зразу ж прорвалася до вестибюля. На горішній площадці, кутаючись зі сну в білий гаптований перський халат, стояв незвичайний на вигляд молодик. Обличчя його, страхітливо, неприродно рожеве, здавалося безживним, незважаючи на яскравий колір, а під носом біліло щось, схоже на кляп. Побачивши Бебі, він квапливо позадкував у тінь.

— Що сталося? — знову спитав він.

Схвильовано розповідаючи, Бебі крок за кроком підходила до сходів. Вона вже зрозуміла, що під носом у нього не кляп, а пов’язка на вусах, а обличчя вкрите рожевим кольдкремом; зрештою вигляд його був природним продовженням усього цього нічного кошмару. Свою розповідь Бебі завершила палким закликом — негайно, негайно їдьмо до в’язниці рятувати Діка!

— Кепська справа, — сказав молодик.

— Атож, — покірливо погодилася вона. — Кепська.

— Де ж це чувано — битися з поліцейськими! — В голосі його забриніла нотка особистої образи. — Так чи так, до дев’ятої години нічим не можна зарадити.

— До дев’ятої години!— вжахнулася вона. — Але ж ви самі можете щось зробити! Хоч би поїхати зі мною до в’язниці й зажадати, щоб його більше не били.

— Ми не маємо права на таке втручання. Для цього існує консульство, воно починає працювати з дев’ятої. Вимушена незворушність його обличчя ще більше розлютила Бебі.

— Я не можу чекати до дев’ятої. Мого швагра покалічили, він сказав, що йому вибили око. Мені треба його побачити. Треба показати його лікареві. — Не стримуючись більше, знаючи, що плач подіє на нього дужче, ніж слова, вона залилася ревними, гнівними слізьми. — Ви мусите щось зробити! Ваш обов’язок захищати американських громадян, які потрапили в біду.

Але молодик цей походив з Нової Англії, отож коса найшла на камінь. Скрушно похитавши головою — як це, мовляв, вона не може зрозуміти його становища, — він щільніше запнувся в перський халат і спустився на кілька сходинок.

— Дайте цій дамі адресу консульства, — сказав він швейцарові, — і випишіть із довідника адресу й телефон доктора Колаццо. — Він подивився на Бебі поглядом Христа, якому уривається терпець. — Зрозумійте, шановна, посольство офіційно представляє уряд Сполучених Штатів перед урядом Італії. Захист громадян не належить до його компетенції, за винятком випадків, коли надходить спеціальна вказівка державного департаменту. Ваш швагер порушив закони цієї держави й був заарештований так само, як був би заарештований італієць, що порушив наші закони, скажімо, в Нью-Йорку. Звільнити його може тільки італійський суд, а якщо вам потрібна юридична порада чи допомога, то звертайтеся до консульства, яке існує, щоб захищати права американських громадян. Консульство відчиняється о дев’ятій. Запевняю вас, якби навіть ішлося про мого рідного брата, я нічим не міг би зарадити...

— А ви не можете подзвонити до консульства? — урвала його Бебі.

— Ми в консульські справи не втручаємося. О дев’ятій, коли з’явиться консул, ви...

— То дайте мені його домашню адресу!

Молодик мить повагався, тоді похитав головою і, взявши в швейцара аркушик з адресами, вручив його Бебі.

— А тепер перепрошую...

Вправним маневром він підвів її до дверей. На мить фіолетовий відблиск зорі вихопив із темряви його страхітливу рожеву маску й полотняний мішечок'на вусах — і Бебі опинилася на вулиці. Візит до посольства тривав десять хвилин.

Площа перед посольством була безлюдна, якщо не рахувати діда, який палицею із цвяхом на кінці збирав недокурки. Досить швидко впіймавши таксі, Бебі поїхала до консульства, але застала там тільки трьох затурканих прибиральниць, що мили сходи. Вона так і не зуміла втовкмачити їм, що їй потрібна домашня адреса консула; раптовий новий спалах тривоги погнав її на вулицю, й вона звеліла шоферові їхати до в’язниці. Він не знав дороги, але за допомогою слів «sempre diretto», «destra» і «sinistra» (весь час прямо, праворуч, ліворуч (італ.)) вона спромоглася-таки доїхати до потрібного району, а там відпустила машину й пішла лабіринтом провулків. Проте всі провулки й будинки були схожі між собою. Нарешті якась вуличка вивела її на площу Іспанії, вона побачила вивіску «Америкен експресе компані» і, прочитавши слово «Амерікен», зразу ж повеселіла. Одне з вікон світилося; перебігши площу, вона смикнула ручку скляних дверей, але вони були замкнуті, а годинник у вестибюлі показував сьому. І тут вона згадала про Колліса Клея.

Вона пам’ятала назву готелю, де він зупинився, — старої вілли з пишним фасадом і червоними плюшевими завісками у вікнах навпроти «Ексельсіору». Нічна чергова не виявила бажання допомогти їй — турбувати містера Клея вона не мала права, а пустити до нього міс Уоррен саму — відмовлялась. Бебі довго переконувала її, що йдеться зовсім не про амурні справи; нарешті чергова здалася й повела її нагору.

Колліс повернувся до готелю п’яний і заснув на ліжку як мати спородила. Розбуджений, він не зразу второпав, у якому він вигляді, а второпавши, схопив одяг і майнув до ванної. Там він квапливо вдягнувся, бурмочучи: «Боже, боже, це ж вона, мабуть, усі мої бородавки вивчила!»

Телефонне довідкове бюро дало їм адресу в’язниці, і вдвох вони рушили туди.

На той час Діка вже вивели з камери — він