Левине серце - Павло Архипович Загребельний

59

Авторитетними й відповідальними людьми, які засвідчили візит Вусті-Чухалки до Петра на його новобудові, були члени комісії по визначенню врожайності на світлоярівських полях. Комісію ось уже тридцять років незмінно очолював Свиридон Карпович, тобто голова сільради Зновобрать. Були в ній ще голова колгоспу Зінька Федорівна, головний агроном Лисичка, бригадир механізаторів Безкоровайний, голова ревізійної комісії дід Левенець і член ревкомісії дід Утюжок. Обеліск представляв найрадикальнішу частину світлоярівського населення, колгоспний ветсанітар Щусь — найконсервативнішу, що не заважало їм обом дотримуватися єдності в формі одягу (тверді, довоєнної моди картузи, такі самі френчі, бавовняні галіфе з поворозочками) і взуття (взуття вони обидва не визнавали і незмінно виступали босими, незважаючи на високу свою місію).

Визначати врожайність треба було саме тоді, коли треба. Щоб ні передчасно, ні запізно. Щоб зерно налилося і зміцніло. Бо буває й налите зерно від суховію так за тиждень зморщиться, що від планового врожаю — самі сльози. Отже, вгадати час — це було найголовніше, і Зновобрать робив це щоразу просто ідеально.

В чому полягав процес визначення? Для цього використовувався особистий картуз товариша Зновобрать, пошитий точнісінько так і з такого самого матеріалу, як і в Обеліска та Щуся-ветеринара, але років, може, з п’ятдесят, а то й шістдесят тому Картуз дістався Свиридону Карповичу від його батька Карпа Свиридоновича, а тому — від його батька Свиридона Карповича (не плутати з головою сільради). Це був історичний картуз, реліквія, величезна коштовність. Зновобрать уже й не носив картуз, надягав його тільки в день визначення врожайності, виступав у ньому, як генерал, — ішов на чолі комісії понад тим чи іншим ланом і в щонайнесподіваніших місцях зненацька зривав картуз зі своєї сивої, стриженої їжачком голови і чимдуж жбурляв його вгору.

Картуз мовби зависав у повітрі, це вже був і не картуз, а якесь літаюче блюдце; світлоярівці, як люди практичні, використовували час польоту картуза для перепочинку, а на них дивлячись, автор і собі переставав писати романи, прислухаючись до настирливих порад критика Сивоконя, який твердо переконаний, що людина думає тільки тоді, коли не пише і взагалі нічого не робить, а не тоді, коли пише, добуває руду, плавить метал, оре землю, летить у космос, керує державою.

Отож, добряче перепочивши, всі зацікавлені особи простежували поглядом шлях польоту картуза, і там, де він падав, дід Левенець відмірював квадратовий метр, на тому метрі зрізали всі колосочки, виминали з них зерно, зважували його, тоді пускали в діло арифметику — і ставало відомо, скільки буде центнерів з гектара. Але й це ще було не все, бо треба ж вивести середнє число з кожного лану, а тоді середнє по кожній культурі, а тоді по всьому колгоспу. Роботи комісії вистачало на день, на два, а то й на три. Справи своєї комісія не відкладала ніколи, так було й цього разу. Інтерес до її роботи щороку затьмарював усі події в Світлоярську, цього ж року мимоволі виникало припущення, що цікавість не буде занадто гострою, бо й небіжчик у селі, і Петро Безтурботний з своєю химерною новобудовою. Але вже надвечір першого дня роботи комісії дядько Зновобрать зробив сенсаційну заяву: на світлоярівських полях достигав такий небувалий урожай, що колгосп «Дніпро» міг цього літа дати державі мільйон пудів хліба! Коли ж по всій Україні стоять такі хліба, тоді республіка вперше в своїй історії дасть мільярд пудів хліба. Ось тобі й піфагорейські міфи! Про таке не чувано тут зроду, а люди ж ці жили в самому центрі грандіозного землеробства, може, найстарішого на планеті, яке зародилося в часи непростежені, певно, за багато тисяч років до скіфів, розквітало, вмирало, земля заростала полином і пирієм, ставала цілиною, твердю, тоді знов розорювалась і цілі тисячоліття годувала свої й чужі цивілізації хлібом, щоб умирати ще й ще і ставати цілиною, а тоді знов пухкою ріллею, чорним родючим лоном, яке приймало з рук людських кругле зерно, і щедро проростала злаками, просом, ячменем, житом-пшеницею і всякою пашницею.

Всього було, але щоб мільйон і мільярд!

Автор негайно помчав до Світлоярська (не подумайте, що на весілля, ні!) і по телефону передав у центральну газету свою захоплену кореспонденцію, яка звалася «Колос братерства»:

«Коли йдеться про хліб, про обов’язок республіки перед Радянською державою, ми призвичаєні до словосполучення „в засіки держави“. Нині хотілося б сказати піднесеніше: „В житниці держави“, — і це відповідало б народним уявленням про хліб як про синонім життя — недарма ж один з найвідоміших злаків здавна зветься у нас житом. Але мені сьогодні, в цю високу й незмірно урочисту хвилину, хочеться вжити трохи невластиве слово „чаша“, може, згадавши оті стародавні кам’яні зображення на могилах у степах, отих добрих і спокійних жінок — втілення родючості, які тисячоліттями стоять серед золотистого похилого колосся і тримають у руках чаші достатку й гостинності.

Мільярди пудів хліба Росії, мільярд казахстанський — це вже було і ще буде. Мільярда українського ще не було ніколи. Ми сотворили його вперше і даємо в спільну чашу братерства. На цій землі пшеницю і жито вирощували здавна, але ще ніколи не бачили тут такого врожаю, не лилося ще ніколи таким потоком добірне зерно, і є щось символічне в тому, що Україна дає свій мільярд після того, як брати її російські й казахстанські вже не раз і не двічі наповнювали чашу братерства своїми мільярдами. Наш хліб мовби зродився сторицею від щедроти хлібів російських і казахстанських, справдилася народна мудрість: хліб — хлібу брат. Сьогодні думаємо про ту велику битву за врожай і за хліб, яку веде наш народ, про працю, тяжку й солодку водночас, про безсонні ночі на жнивах, про нестомне гудіння моторів у полях, про нескінченні валки машин із зерном, про надзвичайно мудрі заходи по збереженню кожної зернини, бо ж надзвичайний уродився хліб, бо ж навіть для керування наддостатком потрібна сувора ощадливість. Але сьогодні слід неодмінно згадати й інше — про трактори з Уралу, про машини з Москви і Волги, про комбайни з Ростова, про незвичайні селекційні сорти пшениці з Кубані, про добрива з Білорусії і Закавказзя, а ще, може, й про те зерно, яке давали брати для посіву в українську землю першої повоєнної весни. А ще й про історію, протягом якої зароджувалася, розвивалася й міцніла дружба народів Радянського Союзу. Земля у нас та сама, що й тисячоліття тому, але інші на ній