Левине серце - Павло Архипович Загребельний
— Це може сказати тільки представник влади, — поважно заявив дід Левенець. — Бо факт дуже відповідальний.
— Хто ж їх там перевертав? — поцікавився хтось інший.
— А самі й переверталися. І все ті, кого ховали молодими.
— Мертвими?
— Та мертвими ж, а й молодими. Хіба молоді не вмирали? А колись воно було як? Ні тобі лікаря, ні хвершала, заплющив чоловік очі, склав руки — готов. Закопали його, а він оживає під землею, стогне, ворочається, може, й кричить, а вже тоді вмирає навсправжки і ото припадає лицем до землі. Страх і горе!
— Вигадки! — заявив дядько Обеліск. — І кладовища не треба було чіпати. Нащо з кістками носитися?
— Знищить як клас і водрузить обеліск, — кольнув хтось Обеліска.
— А що? Правильно! — не розгубився той.
— І не простий, а плавучий, — додав ще хтось.
— І плавучий! — не здавався Обеліск. — А на ньому світящую звізду, щоб і пам’ятник і символ! І тоді б оцих малокультурних балачок не було. Ви ще про душу…
— Душа є, — сказав хтось. — Без душі як же ти проживеш?
— В одного вона є, а в другого й катма…
— Небіжчик і вмер од того, що побачив, як від нього душа відлітає…
— Еге ж… Бо чоловік кудись іде, то слід од нього, а від душі — ніякого сліду… Ота кукурудза без слідів і показала дідові…
— Та дощ же був тої ночі! Дощ і змив сліди…
— Який дощ! Корова або свиня як стане в м’яке, так і дощі репіжать, і сніги метуть, і морозом сковує, а на весну протряхло — і слід од ратиць!
— Гади он сліди на камінні на мільйони років оставили, — сказав дід Левенець.
— Як же вони на камені оставляють? Хіба камінь, як глина, м’який? — спитав хтось.
— Могло буть, що камінь розплавлений, — пояснив дід Левенець.
— А гад же як? Згоріти ж мав би?
— Гад згорів, а слід остався.
— Та який же слід од попелу? Коли згоріло, то згоріло.
— Природа має свої тайни, — глибокодумно зауважив хтось, рятуючи діда Левенця від конфузу.
— От узяти хоч воду, — сказав інший, — є такі люди: стоїть тобі і чує, де в нього під ногами в землі вода тече.
— І лелека чує. Ніколи не помостить гнізда на дереві, яке стоїть над підземними водами.
— А чого?
— Бо туди громи б’ють. Надто коли води перехрещуються або течуть некорисливо. В грозу не ховайся під дубом або ясенем. Люблять вони воду і притягають блискавиці.
— Верба й ліщина теж.
— А он у Стьопи кривого ще в Карповім Яру на обійсті дуб ріс — так щоліта палило йому хату.
— Ховатися од грому найліпше під голчастими деревами, під буком, березою, яблунею, черешнею, абрикосою.
— Колись люди й хати ставили так, щоб не било громом.
— А ми в Світлоярську як ставили?
— У нас громовідводи, нам не страшно.
— Колись, кажуть, люди, перш ніж закласти село або город, пасли там худобу, тоді різали й дивилися печінку. Як печінка ушкоджена — місце негодяще, хворобливе.
— Нащо тобі переводити худобу? Дивися, де сидять сови, кубляться гадюки, метушаться мурашки, бджоли беруть великі взятки, коти справляють свої свайби — ото все місця шкідливі.
Хоч як далеко відбігали в розмовах од небіжчика, знов і знов згадували про нього, вірили, що завжди повертатиметься до них пам'яттю або ж розмовлятиме з ними в час обіду, як стверджується в піфагорейських міфах. Піфагора в Світлоярську не знали (теорему Піфагора в школі проходили, але забували одразу ж по складанню екзаменів), міфів не вчили й не хотіли вчити, бо ж «мы рождены, чтоб сказку сделать былью, преодолеть пространство и простор, нам разум дал стальные руки-крылья, а вместо сердца — пламенный мотор».
Пісня все-таки про Самуся, а не про Гришу Левенця. Бо в Гриші серце було, ніяким мотором воно не замінювалося, і клопотів з тим серцем хлопець мав по саме нікуди.
Котя поралася з жінками, носила на столи, прибирала посуд, іноді мало не черкала Гришу ліктем — і жодного тобі погляду! Ну, правда, й ні на кого не споглядала, не стріляла своїми очиськами, бо ж сум, туга, траур, але на нього могла б позирнути.
Сказано вже було, що Самусі прийшли на похорон усі, чорти принесли й Роксоляну. Та про траур і не думала. Світила своїми безсоромними ногами, сокоріла перед чоловіками:
— Моя мама при народинах мастила мене медом, і через тоте сільські легені липли до мене безтямно…
Там он у хатині лежить мертвий чоловік, а вона із своїм медом! І хоч би ж тобі самі балачки, а то липла до Гриші, догоджала йому, підставляла то холодець, то смаженю, а він одвертався, ловив поглядом Котю і не міг упіймати.
Люд прибував і прибував. Посидівши, йшли в своїх справах, верталися знову. Балачки з проблем філософських спадали на щоденне життя, на врожай, на жнива, тоді підскакували знов до тем абстрактних, завертали й до питань династичних. Скажімо, про Левенців — це вже всім відомо, що мали своїм предком полтавського полковника Левенця Прокопа. А тим часом до Карпового Яру перший Левенець прибився вже тоді, коли там хазяйнували Щусі й Самусі. Хто ж тоді вони? Ну, фундатори, засновники, корифеї — це ясно. А ще? Вся трагедія цих великих родів була в незнанні власного походження. Корені губилися в такій пітьмі, що не могли просвітити її найзухваліші мислителі. Зненацька ось тут, коло мертвого, хтось серед ночі бовкнув, що Самусі — теж з полковників. З яких? Звідки? Будь ласка. Всі чули про фастівського полковника Семена Палія? Ще Шевченко про нього писав. Ну, чули. А хто був тоді ще полковником? І сільський ерудит, схований темрявою, став перелічувати. Палій — у Фастові, в Корсуні — Іскра, а в Богуславі — Самусь. І всі помагали Яну Собеському громити під Віднем турецьке військо Кара-Мустафи-паші. Лихо з розуму! Без ерудита сьогодні людство не може навіть чхнути. Миттю вискакує вам з-за спини вже й не чорт з приказки, а доктор медичних наук і пояснює вам, що таке чхання. Консультанти, радники, помічники, експерти, знавці, а то й просто набридливі люди, яких заїдає надмірна освіченість, як оцей невідомий світлоярівський житель (молодий учитель, чи хто він там такий?). Ну, хто просив? Жили собі люди в рівності, іноді пробували довести одним свою вищість, але не могли цього зробити і, потай радіючи цій неспромозі, втішалися рівністю, бо що може бути на світі краще! А тут
