Щоденник моєї секретарки - Брати Капранови

Вдягнувши на себе футболку та намастивши шию кремом, я пірнув у теплий океан і обережно поплив до рифу. Попереду маячила рибка у помаранчево-чорну смужечку, чимось схожа на професора в окулярах. Вона приклеїлася до мене ще на мілині і тепер трималася прямо по курсу. Я пришвидшився — вона теж, я зупинився — вона почекала. Цікавий компаньйон. Хай буде.

А на краю рифу вирувало життя. Якщо під час піших прогулянок по мілині мені здавалося, що я гуляю серед акваріуму, то тут, біля урвища, яке опускалося донизу на тисячі метрів, складалося враження, що ти плаваєш у юшці. Неймовірна кількість риб неймовірних кольорів та усіх можливих розмірів — іноді вони утворювали переді мною завісу, аж через неї неможливо було розрізнити напрямок руху. Заблукати серед риб — от як це називається. Я відплив трохи далі, щоб під животом постійно мати край рифу — так легше зорієнтуватися. Сріблясті, пістряві, перламутрові, смугасті, плямисті тіла снували просто-таки перед самим носом. Я кілька разів намагався торкнутися найбільш нахабних — але дзуськи. Косяк якимось неймовірним рухом вигинався перед рукою, немов єдиний організм. Коралові квіти розквітали під ногами, і океанська худоба ретельно паслася на них, збираючи усіляку дрібноту, що живе між пелюсток. Гігантське рибне пасовисько продовжувалося і вглиб. Я змінив курс так, щоб можна було його оглянути, та побачив стіну з коралів, яка опускалася майже вертикально. На ній паслися інші риби — більші за розміром, але менш яскраві, а можливо, вони здавалися такими через те, що були далеко. Там-таки на різних рівнях стіни висіли аквалангісти у своїх скафандрах, нагадуючи знімальний майданчик дивного фантастичного фільму. Повернувшись на курс, я раптом знову побачив перед собою старого знайомого помаранчево-чорного рибу-професора. Нахаба тримався просто переді мною попри те, що навкруги швендяли досить великі представники тутешньої фауни, кожен з яких міг запросто проковтнути його. Але, певно, професор краще за мене розбирався у місцевих видах і знав, кого насправді треба боятися.

Це видовище затягувало — я почав розуміти, чому туристи годинами лежать на поверхні води. Адже це — не телевізор, де навіть у новинах можна передбачити кінець. Це — життя у справжньому розмаїтті, і воно ніколи не настогидає.

Я проклав свій курс так, щоб бачити риф у глибину, але при цьому не втрачати візуального контакту з мілиною. Страх висоти, точно такий, як у літаку, закрався в душу попри те, що я розумів — солона вода тримає добре, впасти принципово неможливо. Однак розуміння і відчуття — зовсім різні речі. Усвідомлення провалля, темної безодні, яка роззявила пащу просто під тобою і буквально спостерігає за кожним рухом — може, це і є головним у боязні висоти? Таємна сила, яка тягне тебе, запрошує кинутися сторчголов, і хай воно буде, як буде.

Я заплив за вигин рифу, туди, де вже не було аквалангістів, і ліг спокійно, щоб перебороти інстинктивний страх. Все-таки не люблю себе, коли чогось боюся. Протягом кількох хвилин я трохи привів до ладу думки та відчуття і вирішив, що на перший раз досить — попереду ще багато днів, багато риб та коралів. Встигну звикнути і засвоїтися у цьому новому світі, підготуватися, щоб Катьку також пригостити — вона любить квіти та рибок.

І коли, вже трошки призвичаївшись до польоту над безоднею, розвертався до берега, кинув останній погляд у глибину — раптом побачив їх.

Знизу, просто на мене піднімалися три постаті — з широкими трикутними крилами, довгими хвостами та пласкими рогами на голові. Вони випливали з чорної глибини океану повільно, немов у кіно, вимахуючи крилами. І саме цей плавний, безперервний рух не давав можливості поворухнутися. Вони захопили мій погляд й не збиралися відпускати. Манти — я впізнав їх за рогами, з фотографій на стінах ресепшену. Передня розміром була, мабуть, більшою за людину, за нею в кільватері йшла менша, а нижче — іще менша. Усі три тіла рухалися в одному повільному, якомусь космічному ритмі. Бо піді мною і справді був космос — чорна глибина, три сріблястих велетні і жодної можливості діяти.

Таємна, невідома сила, що випливла із зеленкуватого мороку — я гостро відчув свою абсолютну безпорадність перед нею. Ноги і руки вмить похололи. Щось неуникненне, катастрофічне було у їхньому розміреному русі — так летить у всесвіті комета, несучи з собою загрозу та руйнування. Так лист з повісткою випадає з поштової скриньки, віщуючи, що лиха не уникнути. Так перша сивина проступає на скронях, попереджаючи, що зворотний відлік твого часу вже почався.

Я висів над безоднею, з якої до мене піднімалося невідворотне, і не міг поворухнутися. А сріблясті велетні, хизуючись своєю байдужістю, повільно летіли темним космосом у своїх справах — їх не цікавила така дрібнота, як я. Зробивши плавний пірует, трійця розвернулася та помандрувала собі далі у своїх мантівських справах, ховаючись за поворотом рифу.

Кінцівки мої рухалися, немов у киселі. Свідомість розділилася на дві частини — одна все ще супроводжувала мант у їхній мандрівці, у той час, коли друга штовхала тіло до берега. Врешті ноги торкнулися піску, пальці схопилися за гострий риф. І тут очі мої раптом впіймали знайомий помаранчево-чорний силует. Риб’ячий професор знову супроводжував мене — а чи то не полишав цієї справи і зустріч з океанськими монстрами була його рук, тобто плавців, справа?

Я хлопнув долонею по воді, здіймаючи бризки. Професор хутко відскочив убік і здивовано глянув на мене. Манти не нападають на людей. Тут, біля рифу взагалі ніхто не зазіхає на туристів. Але все одно в океані треба бути обережним. Тому що ти — лише гість у цьому світі.

Не люблю інтуїції. Проблем і без неї вистачає. А так мучишся від поганих передчуттів, перебираєш в голові, що може статися — а потім воно все одно стається, і ти знову не спиш, шукаючи вихід. Одне слово, для мене інтуїція — це здатність двічі переживати одні й ті самі неприємнощі.

Але тривожне відчуття, що оселилося в мені після зустрічі з мантами, отримало свою розгадку наступного дня. Коли потелефонувала Сапула.

— Ну що там?

— Сергію, це якийсь пиздець.

Подібна лексика не є звичною у її вустах. Значить, трапилося щось неординарне.

— Що там?

— Та цей твій, Ні риба ні м’ясо. До нього прийшли донецькі і