Святослав - Семен Дмитрович Скляренко
– Я прийшла з дворянами поспівати й стрибати, пустила свій вінок, пішла за ним…
– То добре, Малушо… Сам Купало привів тебе сюди…
– Ой ні, княжичу… Це – нещастя, тут так темно… і я вже піду назад до вогнища. Там усі дворяни…
– Ні, ти нікуди не підеш…
– Чому, княжичу? Як же так, що я нікуди не піду…
– Так, Малушо! Сідай ось тут, на кручі, і я сяду біля тебе…
Вона сіла, бо княжич не випускав її руки. його рука була така дужа й гаряча. Сіла вона й тому, що не могла перемогти зваби цієї неспокійної, тривожної ночі…
Якусь хвилину мовчали. До них долітали звуки купальських пісень, тихий сплеск води, чиїсь голоси в темряві, але все це було так далеко.
– Ти віриш у долю? – запитав Святослав.
– Вірю… ні, не вірю! – знітившись, відповіла вона.
– А для чого ж ти пускала вінок? Адже хотіла знати, куди він припливе?
– Хотіла.
– Отже, ти віриш у долю. Вірю в неї і я. Так мене навчив Асмус.
– Але доля, княжичу, обдурює, їй не можна вірити.
– Ні, вона не обдурює, – впевнено сказав він, – і їй вірити треба.
Випустивши руку Малуші, Святослав довго сидів і дивився на чорне плесо, немов міг там щось вчитати.
– Ти колись думала про мене? – раптом запитав він, обернувшись до неї, і вона побачила його освітлені вогнями очі й вуста. Тільки ці очі й вуста тепер не були злими, як у теремі на Горі, а такими, які бачила уві сні.
– Я думала про тебе, – щиро призналась вона, – і завжди боялась… Коли ти говорив, коли мовчав… і гримав на мене.
– А може, – сказав він Малуші, а більше, мабуть, собі, – може, я був суворий з тобою і гримав через те, що любив тебе?
– Ой княжичу, – жахнулась вона, – навіщо говорити такі слова, та ще в ніч на Купала? Ти робив як треба, бо сам княжич, а я роба. Хіба ж можна воднораз ненавидіти й любити? – Вона знайшла силу стримано засміятись.
– Можна, – відповів він. – Коли я ненавиджу, то від усієї душі, коли люблю – то до останку.
– То ти, княжичу, разом любив мене й ненавидів?
Він сказав дуже голосно:
– Ні, тебе я тільки любив. Ненавидів їх, усіх на Горі…
Так, пустивши вінок на воду, й пішла вона понад берегом, пильно придивляючись, чи тоне він, чи пливе.
– За що, княжичу, за що?
– За те, що зневажали тебе, за те, що для них ти була тільки роба… Я сварився, і кричав, і гримав на тебе за те, що ти корилась їм.
– Ні, княжичу, я не розумію, як можна разом ненавидіти і любити.
– Але ж мене ти не ненавидиш?
– Ні, княжичу, як я можу тебе ненавидіти, ти – княжич, я – роба…
– Ти знову про це… Слухай і запам’ятай, – перебив він її. – Я говорю правду. Клянусь Купалом…
У тиші, яка настала після цього і яку, здавалося, ще й заглибила ця купальська ніч, він почав:
– Слухай, Малушо! Отам, на Горі, і скрізь – на Дніпрі, у полі – мені чогось не вистачало… Спочатку я не знав, чого мені треба, перестав спати, вибирав зорі на небі, все когось ждав. А тепер знаю, що шукав: вибирав і ждав тебе, тільки тебе. Я люблю тебе, Малушо!
– Княжичу! – жахнулась вона. – Як можеш ти мене любити? Я проста дворянка!
Малуша розповіла йому про себе. Втім, що вона могла розповісти? Кілька слів про Любеч, батька й матір, ще про те, як приїхав і забрав її з собою Добриня, як він під щитом
