Quid est Veritas? - Наталена Андріанівна Корольова
І знову пролетів по устах Магдалини усміх співчуття над цим світом забавок!..
Бо чим була тоді сама Маріам, тиверіадська гетера, як не примхливою дитиною, що потребує від життя тільки забави!..
Пурхнув усміх і зник разом із ближчим до Магдалининого рамена імлистим привидом її колишнього житла.
Дві примари ще не відступають… але вони вже не турбують Маріам! Сни землі! Мрії приземних долин!..
З-за скелі, високої, як вежа, майнула людська постать… Зникла, з’явилася знову…
Магдалина встигла доглянути тільки довгі білі жіночі шати…
На такій вишині?.. Хіба друїдська віща діва, хоч Маріам уже досить довго прожила у нарбонезькій землі, щоб знати, що друїдські жриці носять чорні шати, а не білі — як скрізь усі жриці на світі[385].
Магдалинин погляд біжить і губиться в накопичених майже до неба скелях.
А сама Маріам уже ступає лабіринтом підземних печер та переходів, проритих у нетрях гір…
Келех кидає рожевий німб і немов замикає Магдалину у світляному колі.
Але ж мерехтіння потоками спливає й немов скапує із стін печер…
Спочатку бліде, воно розгорялося все дужче. І раптом вибухло таке сліпуче, що Маріам аж заплющила очі…
Печера… ні, велетенська зала в кам’яних масивах була більша за арени амфітеатрів… Ціла вирізьблена з сяючих веселок сталактитів…
Тяжко дивитися на вири, каскади, потоки ясу, що заливають до найменших заглибин цей сталактитовий ліс…
Згори високо-високо, ніби під самим небом, широким потоком зривається водоспад… Могутній, бурхливий, він летить, кидаючи пригорщі самоцвітів, розсипаючи зерна берилів, смарагдів, шум діамантів та перел[386]…
Приголомшені невиданою повінню світла Магдалинині очі ледве схоплювали контури двох монументальних саркофагів-гробниць, приміщених обабіч вівтаря.
А поперед нього під сталактитовим сліпучим склепінням — трон із самоцвітів… Трон, що його напевно не мав ані наймогутніший із володарів земних[387]!
Дивний приголомшливий образ!.. Однак він ніби знайомий Магдалині…
А з глибокого кутка пам’яті, немов скриб із давніх анналів, ця пам’ять вичитує… колись читане!.. Так, так! Саме тоді, коли вибиралася до Ариматейського, на бажання Марти, по келех атлантів..) читала… у Сіліуса Італікуса!.. В його новій поемі… Так описував у тій поемі Сіліус Італікус гробницю володаря Бебриксів та його доньки Пірени…
Нестримна, як цей потік, що вічно плаче тут за нею, кинулася Пірена з гірських вершин додолу, шукаючи Геракла та його кохання… Але знайшла собі смерть… Ще й тіло її оглодали дикі звірі… Тільки наймення своє лишила цим горам Піренеям, що їх Геракл накопичив на могилі закоханої Пірени.
А на казковому троні вже з’явилася постать…
— Пірена?.. Її тінь?..
Чому ж золото вогненних кіс, мов ауреолом, оточує її голову? Чому прикрите білим завоєм… як у самої Магдалини?..
Поглянула в обличчя — і відсахнулась: бо, як у дзеркалі, побачила свій власний образ!
Двійник!.. З тіла і крові — двійник! Помалу простягає до Маріам руку й цим рухом ніби розсуває стіни велетенської печери…
Вони зникають. А з ними — і гробниця, і потік…
Пересіяне легкою хмаркою місячне сяйво падає свіжою росою, дотикається Магдалининого чола, немов ніжно гладить його…
А Маріам чує свій власний голос:
— Оглянься! Бачиш: пропав за тобою слід твого шляху. Бо ж із висот, до яких прямуєш, можна впасти й розбитись… Не задержить, не підтримає тебе жодна сила… Зійти відціль, щоб «вернутися додому» — неможливо…
Магдалина оглянулась: довкола гострі скелі, кам’яні стіни… Між ними нема стежок, якими могла б зійти людська нога… Тільки кам’яні гостряки, високі гребені випинаються до неба… немов силкуються розпиляти його!
Аж не може збагнути Маріам: як же вона прийшла сюди?
Вітер жене невловні хвилі повітря і розвіває завої двох жінок, що стоять над бездонним проваллям. Обидві — одна й та сама Марія Магдалина.
Тільки в одної в руках — келех. Друга не має нічого.
У прозорих очах тієї другої, що без келеха, прохання й сум. Але її очі непорушні. Не ховаються під лагідну тінь повік, не міняють
