Українська мала проза XX століття - Олександр Петрович Довженко

усі, друга в ніздрі, — сполученими тонесеньким ланцюжком. Від солодкої усмішки сережка в ніздрі тремтіла, сіпала ланцюжок і другу сережку, і дрібнесенькі світляні блиски грали як леліточки по темній бронзовій правій щоці, а ліва темніла під напівспущеним чорним креповим покривалом.

— Чого тобі треба? — суворо спитала Екбаль.

— Мені треба, прекрасна ганем, щоб ти була ще кращою, а щоб твоя найнижча слуга не ображала божих очей своїми злиднями.

Промовляючи теє, жінка вступила в кімнату, тягнучи за собою по помості довгий, вузький кінець чорного крепу, як ящуриний хвіст. І вся її постать нагадувала ящурку, — тонка, гнучка, з меткими і разом полохливими рухами. Здавалося спочатку, що вона прийшла з порожніми руками, але, вступивши в кімнату, вона миттю добула чи з-під покривала, чи з якихсь таємних сховів просторої фалдистої чорної сімарри кругле пуделочко з ясного лубка і простягла його на долоні до Екбаль-ганем.

— От, сонце моє, ганем моя вродлива, оце тривкі білила! Хоч тричі вмийся після них, — не злиняють! Хоч які поцілунки щирі — їх не зітруть! Вічні, моя ганем, вічні!

Екбаль-ганем узяла пуделко, відкрила, придивилась, підставивши під червону смужку світла, понюхала білила і вернула перекупці, коротко мовивши:

— Не треба.

— І певне, що не треба! — несподівано палко підхопила перекупка, — пробач смітині з-під твого порога! Я ж і сама бачу, що ти й так біліша від лілеї. Але я маю ще й інші речі, помічні речі, — вона знизила голос аж до шепту, — маю до діточок, маю й від діточок, як до чиєї потреби…

Екбаль суворо насупила брови:

— Що?

— Слухай-но, — озвалась Сальтане до перекупки, — йди-но ти собі звідси, бо як прийде бей, то будеш ти знати, він таких, як ти, не любить.

Але в очах Екбаль-ганем при слові «бей» щось блиснуло, блиснуло і погасло, а вуста зложилися у штучно-байдужу презирливу усмішку.

— Ну, коли ти така розумна, — звернулась вона до перекупки, — то в тебе, либонь, і привороту можна купити.

— А можна, можна, перло пророкова! От тільки сьогодні не взяла — проклята моя голова за таку пам’ять!

— Та мені й не треба, — лицемірно мовила Екбаль і навіть позіхнула трошки при тому, — мені вже скоріш відворіт потрібен, — і знов посміхнулася штучно-презирливо.

Перекупка вхопила Екбаль за руку вище ліктя і зашепотіла:

— Завтра принесу! завтра принесу! і привороту і відвороту, всього, всього принесу.

Тим часом Сальтане, щось почувши знадвору, стрепенулася, скочила до дверей, обернулася до шпарки перше вухом, потім оком, по-пташиному, і крикнула:

— Бей іде!

Екбаль миттю вихопила свою руку від перекупки, а тая безгучно і прудко, ще більше по-ящуриному вимкнулася з кімнати у двір і там, побачивши бея, що йшов не з вулиці, а з глибини того ж таки двора, швиденько скрунула в браму і щезла за рогом вулиці.

Червень 1913 р.

Василь Стефаник

14 травня 1871 — 7 грудня 1936

15 лютого 1901 року у листі до своєї майбутньої дружини Ольги Гаморак Василь Стефаник писав: «Боже, ти прокляв мене, бо-сь наказав з моєї душі зробити кузню і кувати в ній чистий метал люцкого слова і єго любови».

Починалося двадцяте століття. Починалося Велике Мовчання Стефаника, яке триватиме 15 років. Хоча сказати, що в цей час він не писав нічого, було б неправдою. Він писав навіть повість. Вона називалась «Листи до мами» — є свідчення у його листах.

До тридцяти років він написав три свої основні невеличкі книжки: «Синя книжечка» (1898), «Камінний хрест» (1899), «Дорога» (1900, датовано 1901). А дебютував поезіями у прозі (1896–1897) — жанром характерним для тодішніх європейських модерністів. Ці поезії він назвав «образками» і скомпонував їх у першу свою книжку, але йому сказали: «…нема у сих творах служби громаді», тож автор знищив рукопис. А вже наприкінці 1897 року у чернівецькій газеті «Праця» було надруковано сім новел із «Синьої книжечки». Почався той Стефаник, якого ми знаємо, якого Ігор Костецький вважав європейським письменником без будь-яких знижок, і хіба тільки Костецький? Іван Франко сприйняв Стефаника як «може, найбільшого артиста, що появився у нас від часу Шевченка». От тільки зі «службою громаді» варто розібратися. Нагадаю часто цитоване: «Правда, я не люблю рускої інтелігенції…». Йшлося, звісно, про галицьку інтелігенцію. Але цитата буде незакінчена без ще відоміших слів: «Я люблю мужиків за їх тисячлітню тєжку історію, за культуру, що витворила з них людий, котрі смерти не бояться». Після Кракова, де він написав три свої книжки, де спілкувався із поетами та прозаїками «Молодої Польщі», де жив у силовому полі західних літератур, навчившись відкидати із написаної фрази те, що, здавалось, ніяк не можна викреслювати, піднявши художню планку української новели на недосяжну висоту — і сьогодні недосяжну, бо врешті-решт все визначають не «техніки письма», а інтенсивність переживання, якої ніде на світі не навчишся… І цей ряд можна продовжувати, але можна і обірвати, зупинившись на головному, — Стефаник повертається до тих, «котрі смерти не бояться». Щоб жити серед них і померти. Тоді якраз і розпочався двадцятий вік. Тоді і розпочалося Велике Мовчання Стефаника.

Він помре у 65 років у рідному Русові. У Франції на цю смерть відгукнеться Володимир Винниченко. У передчасній кончині Стефаника Винниченко звинуватить «галицького Іванища» (його вислів). І тут вже зовсім не суттєво, до якої соціальної верстви належить цей Іванище. Тут суттєві ті «кусні руди», якими переповнилася кузня. Тут суттєвий надмір сажі, від якої та кузня «присіла». Ким би не був Іванище, але він був біля Стефаника. А своє оточення Стефаник любив, любив швидше всього з відчаю, любив, не знаючи, що з тим оточенням робити, куди від нього подітися. Краще знову послухаймо письменника: «Я встидаюся, що я є письменником, а все, що написав, то не як письменник, чоловік, що робить ремесло з свого письменства, лишень, як одиниця, що надзвичайно любила своє оточення».

Отож, починалося двадцяте століття. Починалося Велике Мовчання Стефаника. Новели із трьох його книжок перекладаються на слов’янські мови, потрохи — на інші європейські. Він «служить громаді» вже в іншій іпостасі — «мужицьким послом» до віденського парламенту. Послужить аж до краху імперії. І тільки Перша світова війна, котра онімила багатьох, перерве його мовчання. І він почне знову. І першою буде новела «Діточа пригода». Моя улюблена.

© Василь Герасим’юк, поет (Київ)

Камінний хрест

І

Відколи Івана Дідуха запам’ятали в селі ґаздою, відтоді він мав усе лиш одного коня і малий візок із дубовим дишлем. Коня запрягав у підруку, сам