Червоне і чорне - Стендаль

мадемуазель де Ла-Моль, але вона зволила сама звернутися до нього. Того дня чекали багато гостей, і вона запросила його залишитись. Юні парижанки недолюбляють літніх чоловіків, особливо коли ті не дбають про свою зовнішність. Жюльєнові не треба було особливої спостережливості, щоб помітити, коли вони залишались у вітальні, як висміювала мадемуазель де Ла-Моль колег пана Ле-Бургіньйона. Того дня, навмисно чи ні, вона була особливо жорстока до цих нудних гостей, мадемуазель де Ла-Моль була центром маленького гуртка, що збирався майже щовечора за величезним кріслом маркізи. Тут були маркіз де Круазнуа, граф де Калюс, віконт де Люз і ще кілька молодих офіцерів, друзів Норбера та його сестри. Всі вони посідали на великому блакитному дивані. Біля дивана, якраз напроти прекрасної Матильди, на низенькому солом’яному стільці мовчазно сидів Жюльєн. Цьому скромному місцю заздрили всі поклонники Матильди. Норбер люб'язно утримував на ньому молодого секретаря свого батька, звертаючись до Жюльєна з кількома словами чи згадуючи його ім'я два три рази за вечір. Цього вечора мадемуазель де Ла-Моль спитала Жюльєна, якої висоти гора, що на ній стоїть Безансонська фортеця. Жюльєн так і не міг визначити, вища вона чи нижча, ніж Монмартр. Він часто щиро сміявся з того, що казали в цьому невеличкому гуртку, але почував себе абсолютно нездатним вигадати щось подібне. Йому здавалося, що де якась інша мова, яку він розуміє, але сам не може нею розмовляти.

Сьогодні Матильдині друзі були настроєні надзвичайно вороже до всіх, хто заходив у цю простору вітальню. В першу чергу перепало друзям дому: їх краще знали. Можна. собі уявити, з якою цікавістю слухав Жюльєн. Його цікавило все — і прихований зміст їхніх жартів, і сама манера жартувати.

— А-а, ось і пан Декулі,— сказала Матильда,— він сьогодні без перуки. Певно, хоче домогтись префектури своєю геніальністю. Виставив напоказ свою лису голову, наповнену, як він каже, «високими ідеями».

— Цей чоловік знайомий з усіма на світі,— підхопив маркіз де Круазнуа,— він буває і в мого дядька кардинала. Він здатний роками повторювати яку-небудь брехню з приводу кожного з своїх друзів, а їх у нього дві чи три сотні. Він уміє підтримувати дружбу — в нього на це талант. Ви можете його бачити з сьомої години ранку, забризканим грязюкою взимку, біля дверей одного з своїх друзів, Час від часу він свариться з кимсь і з приводу цього пише сім або вісім сварливих листів. Потім він мириться й посилає ще стільки ж листів з висловами палкої приязні. Але в чому він досягає найбільшого блиску — це в щирих і одвертих виявах почуттів чесної людини, в якої серце на долоні. До цього маневру він вдається тоді, коли йому треба домогтись якоїсь послуги. Один з старших вікаріїв мого дядька чудово розповідає про життя пана Декулі після реставрації. Я приведу його коли-небудь до вас.

— Я не йму віри тим балачкам, це професійні заздрощі дрібних людців,— сказав граф де Калюс.

— Ім'я пана Декулі залишиться в історії,— заперечив маркіз,— він творив реставрацію разом з абатом де Прадом та панами Талейраном і Поццо де Борго.

— Цей чоловік колись орудував мільйонами,— мовив Норбер,— і я не розумію, як він може приходити сюди й зносити глузування мого батька, часто нестерпні. Одного разу батько крикнув через весь стіл: «Скільки разів ви зраджували своїх друзів, дорогий Декулі?»

— Хіба він справді зраджував? — сказала мадемуазель де Ла-Моль.— А хто не зраджував?

— Як! — звернувся граф де Келюс до Норбера,— у вашому домі буває пан Сенклер, цей славнозвісний ліберал? Якого чорта йому тут треба? Піду поговорю з ним, викличу його на розмову: кажуть, він дуже розумний.

— Але як же твоя мати його приймає? — запитав пан де Круазнуа. — В нього такі незвичайні, такі сміливі, незалежні думки.

— Гляньте,— сказала мадемуазель де Ла-Моль,— гляньте на цю незалежну людину, що до землі вклоняється панові Декулі і хапає його руку. Я вже подумала була, що він піднесе її до вуст.

— Мабуть, Декулі в кращих стосунках з властями, ніж ми думали,— зауважив пан де Круазнуа.

— Сенклер приходить сюди, щоб пройти в Академію,— зауважив Норбер,— гляньте, Круазнуа, як він вклоняється баронові Л...

— Краще вже було б стати навколішки,— підхопив де Люз.

— Дорогий Сорель,— звернувся Норбер до Жюльєна,— ви розумні, але ще так недавно покинули рідні гори, отже, дозвольте дати вам пораду — ніколи не вклоняйтеся так, як цей великий поет,— нікому, хоча б це був сам бог-отець.

— А ось і наш найперший розумник, пан барон Батон,— промовила мадемуазель де Ла-Моль, трохи наслідуючи голос лакея, який щойно доповів про нього.

— Здається, навіть ваші лакеї сміються з нього. Ну й ім'я — барон Батон! — сказав пан де Келюс.

— «Що таке ім'я?» — сказав він нам якось,— підхопила Матильда.— «Уявіть собі, що вам вперше доповідають „герцог Бульйонський”; справа тільки в тому, що люди ще не звикли до мого імені».

Жюльєн покинув своє місце біля дивана. Він ще був не досить чутливим до чарівної витонченості легкої насмішки і гадав, що можна сміятись із жартів, тільки коли вони цілком обґрунтовані. В глузливих дотепах цих молодих людей він бачив тільки бажання огудити все і всіх, і це його неприємно вражало. Провінційна, мало не англійська надмірна серйозність Жюльєна змушувала його вбачати в цьому заздрощі; звичайно, він помилявся.

«Граф Норбер,— казав він собі,— при мені тричі переписував лист на двадцять рядків до свого полкового командира і був би, мабуть, дуже щасливий, якби написав за своє життя хоч одну сторінку так, як пише пан Сенклер».

Не привертаючи до себе уваги, завдяки своєму незначному становищу, Жюльєн переходив від одної групи до другої. Він здалека стежив за бароном Батоном, і йому хотілось послухати, що той каже. Цей уславлений дотепник мав вельми заклопотаний вигляд і, як помітив Жюльєн, заспокоївся трохи тільки після того, як йому вдалось знайти кілька пікантних фраз. Жюльєнові здалося, що розум такого роду потребує певного простору.

Барон не вмів виголошувати короткі дотепи; щоб показати себе, йому треба було принаймні чотири фрази, по шість рядків кожна.

— Ця людина не розмовляє, а просторікує,— сказав хтось за спиною Жюльєна. Жюльєн обернувся й спалахнув від задоволення, почувши ім'я графа Шальве. Це був найгостріший розум свого часу. Жюльєн часто зустрічав його ім'я в «Меморіалі Святої Єлени» і в історичних записках, продиктованих Наполеоном. Граф Шальве