Львів. Пані. Панянки - Уляна Дудок

колорит вабив його і допомагав розвиватися та йти їм обом уперед обраним шляхом. Навіть не уявляла, чим би мала зайнятися, якби жила десь у Перемишлі чи Любліні. Стримане виховання сестер Василіанок, яке дістала дівчинкою, організованість, яку дала скаутська організація «Пласт», створили той необхідний фундамент, на якому загартувався її характер, який навчив мозок мислити стратегічно, ставити цілі й досягати їх, ідучи далі, до своєї вершини. А Бонді їй допомагав і був, наче янголом-охоронцем.

– Ірусю! То о вісімнадцятій біля входу в фільгармонію, так? – крикнув їй навздогін, коли вона вже перебігала з дівчатами вулицю. – Пам’ята-ай!

– Буду-буду! А потім – на дансинг, – і весело розсипалася сміхом на всю Краківську площу,[97] де вони мали намір сісти на автобус до Брюхович.

– Але вже йому крутиш голову, Ірцю! – підморгнула подруга.

– Я?! Та де там! Ми просто гармонійно співпрацюємо. Ми партнери, – удавано байдуже відповідала худорлява русявка.

– Ну, добре! Не хочеш казати – не кажи. Нам все одно це видно. Правда, Любцю? – не наполягала подруга.

Ірина не брехала. Просто не хотіла таємничити у свої щасливі стосунки нікого третього. Їй здавалося, що може ненароком забруднити той їхній один на двох із Богданом світ, який витворився наче з нічого, а насправді з великої любові, першої любові до музики. І від того їхнє надбудоване кохання було таким певним і зцементованим цією стихією, завороженим і прозорим, наче гірський кришталь. Її думки м’яко обвивали його образ і слова, що він їй говорив, п’янили розум і солодко каламутили душу. Там було місце лише для нього. Тож ніхто інший не мав права туди навіть зазирати, аби своїм непевним оком не наврочити це щастя.

І хто би міг подумати, що слова однієї з його пісень стануть такими співзвучними їхнім життєвим колізіям:

Ще раз поглянути на тебе,

З тобою стрінутись ще раз,

У вечір, як зірки засяють в небі,

В осінній вечір, як тільки день погас.

Ще раз піти удвох з тобою,

За руки взявшись, як колись,

В гаях стежками осінню сумною,

Де перший раз ми давно зійшлись…

Прийде ще час, коли затужиш ти за мною,

Прийде ще час, коли згадаєш наші дні,

Може, тоді любов ти зрозумієш мою

І, може, за ту любов вдячна будеш мені…

Та Богдан був не просто музикантом, юристом, але й щирим поборником української державності. У це Ірина не втручалася. В юності вважала цей аспект життя не в силах і владі творчої інтелігенції, співачки і жінки. Свідомо уникала таких речей. Уникала розмов на такі теми, їх єднала інша стихія, потужніша і більш близька та зрозуміла їй.

Пригадалося їй, як багато вони виступали разом із «Ябцьом». То ще було до «Тео-джазу», який зробив її відомою по всьому Радянському Союзу. А поки Черче, Трускавець, музичні вечори і карнавали у Львові. Бонді там був і швець, і митець. Він писав пісні, грав на акордеоні, на піаніно. Унікальний і неповторний. Тоді ніхто з них не підозрював, що він справедливо стане батьком перших естрадних українських ліричних пісень. Танго, фокстрот, джаз, усі найновіші і наймодніші музичні віяння, що докотилися до Львова.

– Іренко, треба подумати про те, щоб їздити з концертами не тільки тут. А рухатися значно дальше, – якось, обійнявши, прошепотів їй на вушко.

Чорна, оксамитова темрява неба хитро позирала на них крізь дірочки сяйливих зірок. Прохолода чіпала за босі ніжки у відкритих пантофлях і не давала повністю зануритись у мрії. Раптом розвиднілося – з-за завіси хмар випірнув місяць. Іра всміхнулася і сказала:

– Ой, та ж куди їхати, Бонді? До Америки, може? То я зовсім не проти! То дуже цікаво… хоча і тут є де гастролювати і розвивати сучасну музику.

– Своє треба розвивати, ти права. А в Америці, там і без нас не бракує талантів. Одна Елла Фітцджеральд чого вартує. Там особливе виконання, негритянське, часами брутальне. А ти тут особлива. З глибокою українською ліричністю, розумінням цього краю, його неповторності й краси могла б зайняти по праву належне місце на сцені. Треба думати, як рухатися далі, треба поговорити з Ябком серйозно!

– Дякую, Бонді! Ти такий милий. З тобою хоч за небокрай, – вірила кожному його слову, хотіла чути про спільні плани і мрії, про спільне життя. Але і боялася таких думок…

Бонді пригорнув її міцніше, дивився своїм глибоким, сповненим бажання поглядом просто у вічі… Десь глухо лунав фокстрот «Ти з любови собі не жартуй», спокусливо закликаючи. Там у кабаретовій салі на невеличкій сцені, але ліпше сказати підвищенні, уже півгодини віддувався за усіх сам Яблонський і Кос… Бонді, певно, спеціально попросив їх себе хоч кілька хвилин не турбувати.

– Йдемо до танцю! – гукнула і потягнула його за руку досередини.

Його, так ніжно і романтично налаштованого, трохи спантеличив її несподіваний вибрик, помітила це. Але не в силі опиратися її темпераменту й характеру, він подався за нею.

Згодом Тадзьо стане відомим українським композитором Кос-Анатольським, доживе похилого віку. Матиме таке, як-то кажуть, щастя. Але аж такого, що одного разу на власному концерті відхреститься від особисто написаного твору, мовляв, «не мій, то не я, то все мої учні.