Твори у дванадцяти томах. Том десятий - Джек Лондон

— Але ж я про це й не чув! — запевнив я.

— Ти тільки не пам'ятаєш, що колись чув, — поправив він. — А що чув — то безперечно. Ці відомості лишилися у тебе в мозкові. Вони десь там складені, але де саме — ти також забув. Щоб пригадати, тобі треба знепритомніти. Ти ніколи не забував ім'я людини, яку ти знав не згірше від рідного брата? Зі мною таке трапилося. Коли мене в Окленді запакували на моїх півста років, серед присяжних був один такий собі недоросток. І ось я раптом забув його ім'я. Валявся я тут і цілі тижні сушив собі голову, силкуючись його згадати. І хоч я не міг знайти його в своїй пам'яті, та це зовсім не значить, що його там не було. Воно десь запалося, та й годі. А як я вже й думати про нього кинув, воно вискочило в мене з мозку просто на кінчик язика. «Стейсі! — гукнув я сам до себе. — Джозеф Стейсі». Оце ж воно, ім'я. Ти розумієш, до чого я веду?

Ти мені кажеш про шрами те, що знають тисячі людей. Я не уявляю собі, відки ти про них знаєш, — та ти, певне, й сам не уявляєш. Але як ти оповідаєш мені те, що знає багато людей, то ні в чому мене не переконуєш. Треба куди більше фактів, щоб змусити мене взяти на віру всі твої химери.

Оце ж вам докази, ретельно зважувані за допомогою гамільтонівського закону ощадності[54]! Цей злочинець, вихований у міських нетрищах, був настільки духовно розвинений, що сам собою виробив такий закон і так певно його застосовував.

І все ж таки — у цьому якраз увесь ефект! — Джейк Опенгаймер був інтелектуально чесний. Тієї ночі, коли я вже дрімав, він покликав мене звичайним стуком.

— Слухай, професоре, ти сказав, що я пробував, чи хитається в мене зуб. Ось тут ти мене спіймав. Я ніяк не можу собі уявити, звідки ти про це знаєш. Зуб у мене хитається лише три дні, і я не казав про це жодній живій душі.

РОЗДІЛ ХХІ

Паскаль[55] десь сказав: «Розглядаючи хід еволюції людства, філософський розум повинен дивитись на людство як на одну людину, а не як на конгломерат індивідів».

Я сиджу ось у відділенні для вбивць Фолсомської в'язниці, слухаю сонне дзижчання мух і роздумую над його словами. Це правда. Так само, як людський зародок за дев'ять місяців з величезною швидкістю переходить мільйони форм і подоб і відбиває всю історію органічного життя від рослини до людини, так само, як дитина за своє коротке дитинство відбиває історію первісної людини в проявах жорстокості й дикості, починаючи з того, що без потреби мучить менші істоти, і кінчаючи свідомістю роду, що виявляється в прагненні до гурту, — так і я, Дерел Стендінг, відбив і ще раз пережив те, чим була, що робила, чим стала первісна людина, аж поки вона розвинулася до тебе, до мене й узагалі до культурної людини двадцятого сторіччя.

Усі ми, кожен з нас, що живе на цій планеті, носимо в собі нетлінну історію життя, починаючи з найперших його днів. Вона написана в наших тканинах і в кістках, у наших функціях і органах, у наших мозкових клітинах, у нашій вдачі та й у всіх наших фізичних та психічних проявах атавізму. Колись ми були подібні до риби — і я, і ти, мій читачу; ми виповзали з моря, прокладали собі шлях на великий суходіл, що починав тверднути, переживали великі зміни й переживаємо їх тепер.

Сліди моря й досі збереглися у нас так само, як і сліди змії з того часу, коли первісні змії й первісні істоти, що потім стали нами, були однакові. Колись ми літали в повітрі, жили на деревах і боялися темряви. Сліди залишились, наче витаврувані на тобі й на мені, і залишаться на наших нащадках аж до кінця наших днів на землі.

Усе те, що Паскаль осяг своїм генієм, я пережив на практиці. Я був та єдина людина, що її Паскаль споглядав своїм філософським оком. О, моя повість найправдивіша, найдивовижніша і для мене найреальніша, але я не певен, чи вистачить мені вміння передати її тобі, мій читачу, а тобі зрозуміти, коли я її оповім. Я кажу, що бачу себе єдиною людиною, про яку мовить Паскаль. Сповитий у пекельній сорочці, я лежав у каталепсичному стані і бачив себе в тисячі інших постатей, що жили тисячами життів; вони й становлять історію людини, яка з плином віків піднімалася все вище й вище. І якими величними видаються мої спогади про ці тисячоліття! За один транс у пекельній сорочці я переживаю багато життів, сплетених в одну тисячолітню одіссею первісних людей.

Господи, ще до того, як я був білочубим есіром і жив у Асгарді, і ще до того, як я був рудоволосим ваніром і жив у Ванагеймі[56], я вже мав спогади (ще й які живі!) про наше переселення, коли ми, як тирса за вітром, посувалися на південь, тікаючи від полярної криги.

Я гинув з холоду і з голоду, від поводі і від ран, я збирав ягоди на похмурих верхогір'ях світу, викопував їстівне коріння на торф'яних болотах та на луках. Гострим каменем я малював оленів і волохатих мамутів на мамутових бивнях, здобутих на ловах, і на кам'яних стінах печер, куди я ховався, коли ревіла зимова хуга. Я розбивав шпикові кістки на тих місцях, де за багато сторіч до мене стояли величні міста або мали загинути через багато сторіч після мене. Кістки своїх перехідних форм я залишав на дні ставків, серед криги і в смоляних калюжах.

Я жив за тих епох, що відомі серед учених під назвою палеолітичної, неолітичної та бронзової. Я пам'ятаю, як разом із нашими освоєними вовками ми пасли табуни оленів на північних берегах Середземномор'я, там, де тепер Франція, Італія та Іспанія. Це було ще до того, як крига почала танути й відступати до Північного полюса. Я не раз переживав урівноважувальні процеси й не раз гинув у них, тільки, мій читачу… я це пам'ятаю, а ти забув.

Я був Сином Плуга, Сином Риби і Сином Дерева. В мені живуть усі релігії від початку їхнього народження. Коли тут, у Фолсомській в'язниці, священик править щонеділі в церкві за теперішнім звичаєм, я знаю, що він, цей священик, ще зберіг у собі віру в