Час жити і Час помирати - Еріх Марія Ремарк

Гребер дістав своє свідоцтво про шлюб. Причетник надів нікельовані окуляри і при світлі лампадки став читати папір.

— Зовсім недавно, — сказав потім.

— З приводу цього в катехізисі немає ніяких застережень.

— А чи зареєстровано ваш шлюб і в церкві?

— Послухайте, ви, — сказав Гребер. — Ми стомилися. Моя дружина цілий день важко працювала. Ми йдемо ночувати в церковний сад. Якщо ви маєте щось проти, спробуйте нас вигнати звідси. Але візьміть з собою якомога більше людей. Зробити це буде не просто.

Раптом біля них з’явився священик. Він підійшов зовсім нечутно.

— Що тут таке?

Причетник заходився пояснювати. Священик обірвав його.

— Не вдавайте із себе господа бога, Бемере! Досить і того, що людям доводиться тут ночувати. — Він обернувся до Гребера — Якщо завтра ви не знайдете собі житла, приходьте до дев’ятої вечора в паперть номер сім. Пастор Бідендік. Моя економка вас де-небудь влаштує.

— Щиро дякуємо.

Бідендік кивнув і пішов далі.

— Швидше, ви, унтер-офіцер божий! — звернувся Гребер до причетника. — Майор дав вам наказ. Ви мусите його виконувати. Церква — це єдина диктатура, що пережила віки. Як пройти в сад?

Причетник провів їх через ризницю. У темряві виблискував церковний одяг. Потім показалися двері і вхід до церковного саду.

— Ви ще не подумайте влаштуватися на могилах соборних каноніків, — пробурчав Бемер. — Залишайтеся з того боку, біля галереї. Спати разом теж не можна. Тільки поряд. Постеліться нарізно. Роздягатися заборонено.

— І роззуватися теж?

— Роззуватися можна.

Вони увійшли. В саду розлягалося багатоголосе хропіння. Гребер розіслав на траві свій плащ-намет і ковдри. Подивився на Елізабет. Вона посміхнулася.

— Ти чого смієшся? — спитав він.

— Я сміюся з причетника. І з тебе.

— Ну, добре. — Гребер поставив валізи під стіною і поклав ранець замість подушки. Раптом серед рівномірного хропіння пролунав жіночий крик.

— Ні! Ні! О-о! — Крик перейшов у хрипле бурмотіння.

— Тихше! — гримнув хтось.

Жінка знову закричала.

— Тихше! Сто чортів! — заволав уже голосніше хтось інший. Крик змовк, немов захлинувся.

— Що то значить панівна нація! — сказав Гребер. — Навіть уві сні ми виконуємо кожний наказ.

Нарешті вони лягли. Біля стіни майже нікого більше не було. Лише в обох кутках щось темніло, там також спали люди. Місяць піднявся над зруйнованою вежою церкви. Він лив своє бліде світло на старі могили соборних каноніків. Деякі могили позападали. Це не від бомб домовини згнили і попровалювались. Посеред саду, між кущами троянд, бовванів великий хрест. Уздовж алеї стояли кам’яні скульптури, що зображали хресний хід. Елізабет і Гребер лежали поміж «Бичуванням» і «Покладанням тернового вінця». Далі, в другому ряду, біліла колонада і арки галереї, відкритої в бік саду.

— Йди до мене, — шепнув Гребер. — До дідька розпорядження цього причетника-аскета!

XXIII

Ластівки кружляли навколо розбитої вежі. Вранішнє сонце виблискувало на рваних краях покрівлі. Гребер дістав спиртівку. Він не знав, чи можна тут варити, а тому вирішив учинити за давнім солдатським правилом: роби, доки тобі не встигли заборонити. Він узяв казанок і пішов шукати кран з водою. Знайшов його за скульптурою, що зображала сцену розп’яття. Поруч спав якийсь чоловік з роззявленим ротом і рудою щетиною. У нього не було однієї ноги. Протез він зняв і поклав біля себе. Нікельовані частини поблискували у вранішньому світлі, немов якийсь механізм. Гребер зазирнув через відкриту колонаду в галерею. Причетник сказав правду: чоловіки й жінки спали нарізно. З південного боку спали самі жінки.

Коли Гребер повернувся, Елізабет уже прокинулась. Вона виспалася, мала свіжий вигляд і не була схожа на тих блідих людей, яких він бачив у галереї.

— Я знаю, де можна вмитися, — сказав він. — Підеш туди, поки там не зчинилася метушня. В богадільнях мало санітарних вигод. Ходімо, я покажу тобі ванну кімнату каноніків.

Елізабет засміялася.

— Краще сиди тут і стережи каву, а то вона вмить зникне. Я вже знайду ванну сама. Як туди пройти?

Він описав дорогу, Елізабет пішла через сад. Вона спала так спокійно, що її сукня майже не пом’ялась. Гребер дивився їй услід. Він раптом полюбив її ще більше.

— Ага, то ви варите їжу в саду господнім? — Благочестивий причетник підкрався у повстяних капцях. — І саме під скульптурою покладання мученицького тернового вінка!

— Де тут у вас вінок радості? Я можу перейти туди.

— Тут скрізь свята земля. Хіба ви не бачите, що там поховані каноніки!

— Мені вже не раз доводилося сидіти на цвинтарях; і варити страву на могилах, — спокійно відповів Гребер. — Але скажіть, куди ж нам подітися? Тут є де-небудь їдальня чи польова кухня?

— Їдальня?! — Причетник прожував це слово, немов гнилий фрукт. — Тут?!

— Це було б непогано.

— Можливо, для такого безбожника, як ви. На щастя, є люди, які думають інакше. Харчівня на землі Ісуса Христа! Яке святотацтво!

— Не бачу ніякого святотацтва. Ісус Христос кількома хлібинами і рибинами нагодував тисячі людей, це вам не завадило б знати. Але він, напевно, не був такою чванькуватою вороною, як ви. А тепер згиньте з-перед очей! Тепер війна, чи це, може, для вас новина?

— Я повідомлю пасторові Бідендіку про те, що ви опоганили святе місце!

— Зробіть ласку! Він вас викине геть, ви, нікчемний блюдолиз!

Причетник пішов у своїх повстяних капцях геть, сповнений величі й гніву. Гребер розірвав пакет з кавою, що дістався йому у спадщину від Біндінга, й понюхав. Справжня кава! — Він заварив її. Запах ураз привернув увагу. З-за могили з’явилася кудлата голова й принюхалась. Потім чоловік чхнув, устав і підійшов ближче.

— Ви мене не пригостили б?

— Забирайся геть, — відповів Гребер. — Тут дім божий; тут не дають, а лише беруть!

Повернулась Елізабет. Вона йшла легкою і невимушеною ходою, немовби прогулюючись.

— Звідки в тебе кава? — спитала вона.

— Від Біндінга. Треба її скоріше випити, а то всі мешканці галереї накинуться на нас.

Сонце вигравало на картинах, що зображували муки Христові. Перед скульптурою «Бичування» зацвів кущик фіалок. Гребер дістав із ранця хліб і масло. Він різав хліб кишеньковим ножем і намазував його маслом.

— Масло справжнє,— мовила Елізабет. — Теж від Біндінга?

— Все від нього. Дивно: він робив мені лише добро, а я не міг його терпіти.

— Можливо, він саме тому і робив тобі добро. Таке буває.

Елізабет сіла біля Гребера на ранець.

— Коли мені було сім років, я мріяла про таке, життя, як тут.

— А я мріяв стати пекарем.

Вона засміялася:

— А став інтендантом! І непоганим. Котра година?

— Я все зберу і проведу тебе до фабрики.

— Ні, Давай