Час жити і Час помирати - Еріх Марія Ремарк
Повернулась Елізабет.
— Як ти це знайшов?
— Випадково. Як же ще можна таке знайти?
Вона пройшла по моріжку і помацала пальцями бруньки на кущах бузку.
— Вже набубнявіли. Ще зелені й гіркі на смак, але скоро порозпукуються.
— Так, — сказав Гребер. — Вони зацвітуть. Через кілька тижнів.
Елізабет підійшла до нього. Вона пахла милом, свіжою водою і молодістю.
— Як тут чудово! Дивно, але в мене таке відчуття, немовби я тут уже була.
— Мені це також здалося, коли я побачив цей будинок уперше.
— Таке відчуття, ніби це колись уже було. Ти, я і цей садок. Так, наче бракує ще якоїсь дрібниці, чогось останнього, щоб детально все пригадати. — Вона поклала голову йому на плече. — Але цього не станеться. Для цього завжди бракує якоїсь дрібниці. А може, ми й справді колись уже пережили все це, а тепер переживаємо ще раз.
Фрау Вітте принесла супник.
— Я хотів би одразу віддати вам талони, — сказав Гребер. — У нас їх небагато. Частина згоріла. Але цих, гадаю, вистачить.
— Мені всі не потрібні,— пояснила фрау Вітте. — Сочевиця ще з довоєнних часів. Кілька штук треба на ковбасу. Решту я потім принесу вам назад. Хочете щось випити? Є кілька пляшок пива.
— Чудово! Пиво — це саме те, про що ми мріяли!
Вечірня заграва згасала просто на очах. Заспівав дрозд. Гребер згадав, що вже чув дрозда вранці. Він сидів у церкві на статуї, що зображала хресний хід. З того часу сталося чимало подій.
Гребер зняв кришку супника.
— Ковбаса. Справжня свиняча ковбаса. І сочевиця, зварена круто. Не їжа, а мрія!
Він наповнив тарілки, й на мить йому здалося, що має дім, дружину, садок, стіл, їжу, безпеку, а кругом панує мир.
— Елізабет, — сказав він, — якби тобі запропонували десять років жити ось так, як тепер, — серед руїн, в цьому саду, разом зі мною, ти б згодилася?
— Одразу ж! І навіть довше.
— Я теж.
Фрау Вітте принесла пиво. Гребер повідкупорював пляшки і наповнив склянки. Вони випили. Пиво було холодне й смачне. Вони взялися за суп. Їли повільно, спокійно і поглядали одне на одного.
Стемніло. Промінь прожектора перетнув небо, уткнувся в хмари і поповз далі. Дрозд замовк. Упала ніч.
Прийшла фрау Вітте, щоб долити супу.
— Ви мало з’їли, — сказала вона. — Молоді люди мають добре їсти.
— Ми з’їли, скільки могли. Супник майже порожній.
— Я принесу вам ще трохи салату. І шматок сиру.
Зійшов місяць.
— Тепер ми маємо все, — мовила Елізабет. — Місяць, сад, ми повечеряли, і в нас ще цілий вечір. Це так чудово, що навіть не можна про це не говорити.
— Так люди жили раніше. І не вбачали в цьому нічого особливого.
Вона кивнула і озирнулася навколо.
— Руїн звідси зовсім не видно. Їх не видно за садом. Дерева все заступають. Подумати тільки: на світі є цілі країни, де все виглядає саме так!
— Після війни ми туди поїдемо. Побачимо незруйновані міста, вечорами вони будуть залиті морем світла, й ніхто не боятиметься бомб. Ми гулятимемо попід осяяними вітринами, і навколо буде так світло, що ми, нарешті, ввечері бачитимемо одне одного так, як удень.
— А нас туди пустять?
— Як туристів? А чому б і ні? В Швейцарію?
— Для цього потрібні швейцарські франки. Де ми їх дістанемо?
— Візьмемо з собою фотоапарати і там їх продамо. Грошей вистачить нам на кілька тижнів.
Елізабет засміялася:
— Або коштовності чи шуби, яких у нас немає!
Прийшла фрау Вітте з салатом і сиром.
— Вам тут подобається?
— Так, дуже. Можна нам іще трохи посидіти?
— Скільки забажаєте. Я принесу вам ще кави. Звичайно, ячмінної.
— Ще й кава! Сьогодні ми живемо, мов князі,— сказав Гребер.
Елізабет знову розсміялася.
— Мов князі, ми жили спочатку. Їли гусячу печінку, ікру й пили пфальцське вино. Тепер ми живемо, як люди… Так, як мріємо жити потім. Хіба це не прекрасно — жити?!
— Так, Елізабет.
Гребер поглянув на неї. Коли вона повернулася з фабрики, то мала стомлений вигляд. Тепер Елізабет відпочила. Так з нею траплялося завжди; для цього їй потрібно було не багато.
— Це буде чудово — жити! — сказала вона. — Ми так мало жили. Мало бачили. Все ще попереду. Те, що для інших людей звичайна річ, для нас буде справжньою романтикою. Повітря, яке не пахне згарищами. Або вечеря без талонів. Крамниці, в яких можна буде купити все, що забажається. Міста без руїн. Можливість розмовляти, не озираючись довкола. Ніякого страху! Це триватиме ще довго, але страх поступово зникатиме, і навіть коли він іноді й появлятиметься, то буде щастям, бо люди знатимуть, що їм уже немає чого боятися! Ти в це віриш?
— Так, — мовив Гребер через силу. — Так, Елізабет. Якщо все це буде справді отак, то нас чекає ще багато щастя.
Вони сиділи допізна. Гребер заплатив за вечерю, і фрау Вітте пішла спати. Вони залишилися вдвох.
Місяць піднявся вище. Нічний запах землі і молодого листя ставав дедалі сильнішим і, оскільки вітру не було, на якийсь час забив запах куряви і сміття, що висів над містом. В кущах щось зашаруділо. Кіт полював на пацюків. Пацюків стало більше, ніж раніше; під руїнами вони знаходили вдосталь їжі.
Гребер з Елізабет пішли об одинадцятій годині. У них було таке враження, ніби вони покидають якийсь казковий острів.
— Ви запізнилися, — сказав їм причетник. — Всі місця зайняті.
Це був інший причетник. Він виглядав молодо, був ретельно поголений, сповнений почуття власної гідності. Мабуть, це він виказав Йозефа.
— А чи не можна нам переночуватив церковному саду?
— В церковному саду скрізь, де є тенти, вже повно людей. Чому б вам не піти в бюро допомоги тим, хто постраждав від бомбардування?
О дванадцятій годині ночі таке запитання було ідіотське.
— Ми покладаємося більше на бога, — відповів Гребер.
Причетник пильно подивився на нього.
— Якщо ви залишитеся тут, вам доведеться спати просто неба.
— Це байдуже.
— Ви одружені?
— Так. А що?
— Це дім господній. Неодружені не можуть ночувати тут разом. В критій галереї ми маємо відділення окремо для чоловіків і для жінок.
— Навіть коли вони одружені?
— Навіть коли одружені. Галерея належить
