Джек Лондон. Твори у 12 томах. Том 09 - Джек Лондон
Один з товаришів Біллі по стайні, Гендерсон, не пристав до страйкарів. Незважаючи на поради хазяїв їсти й ночувати у стайні, як і інші штрейкбрехери, Гендерсон щовечора повертався до свого будиночка. Він жив недалеко від Сексон, тут-таки за рогом, на П’ятій вулиці. Не раз вона бачила, як він із судком у руці зухвало проходить Пайн-стрітом, а сусідські хлоп’ята біжать за ним здалеку й хором верещать услід, що він скеб і перекинчик. Одного вечора Гендерсон, ідучи на роботу й нехтуючи небезпекою, зайшов до салуну «Притулок візника» на розі Сьомої та Пайн-стріту. На своє нещастя, він зустрів там свого колишнього товариша по роботі Отто Френка, тепер страйкаря. І вже за кілька хвилин карета швидкої допомоги щодуху везла Гендерсона з проламаним черепом до шпиталю, а поліційне авто з Отто Френком ще швидше мчало до міської в’язниці.
Очі Мегі Донегю радісно блищали, коли вона розповідала Сексон цю подію.
— Так йому й треба, паскудному скебові,— закінчила вона, переводячи дух.
— Але ж бідолашна жінка! — скрикнула Сексон. — Вона така слабосила. Та ще й діти. Вона не дасть їм ради, якщо він помре.
— Їй теж так і треба, негідниці!
Сексон вразила ця жорстокість ірландки. Але Мегі не вгавала.
— Такого варті всі жінки проклятих скебів! Нащо вони живуть зі зрадниками? А діти? Хай діти дохнуть з голоду! Нащо їхні батьки видирають хліб іншим дітям з рота?
Місіс Олсен була не такої думки. Вона пожаліла Гендерсонів, але й тільки. її сестра була дружина Френка, тож доля сестриної родини їй куди більше боліла.
— Якщо Гендерсон помре, Отто повісять, — бідкалася вона. — А куди подінеться тоді бідолашна Гільда? В неї ж
хворі ноги, розширення вен! Хіба вона може вистоювати цілі дні на роботі? А чим я допоможу їй? Мій Карл теж безробітний.
Біллі підходив до справи з іншого боку.
— Це заплямує наш страйк, особливо, як Гендерсон подохне, — мовив він, повернувшись додому. — Френка однаково повісять, а нам доведеться найняти адвоката, хоч вони правлять, як за рідного батька. Вони прогризуть таку дірку в нашій скарбниці, що хоч возом в’їзди! Якби не віскі, Френк ніколи б такого не встругнув. Ти ж знаєш його — доки тверезий, він такий сумирний, що тільки пошукати!
Того вечора Біллі двічі ходив дізнаватися про Гендерсонове здоров’я. Ранкові газети подавали мало надії, а у вечірніх уже була звістка про його смерть. Отто Френк сидів у в’язниці. «Трибуна» вимагала негайного суду над ним і страти, закликаючи присяжних мужньо виконати свій обов’язок, і широко розводилася про те, як це вплине на деморалізоване робітництво. Газета навіть радила виставити кулемети проти юрми, що схопила за горло прекрасний Окленд.
Усі ці події болюче відбивалися на Сексон. Вона була зовсім самотня, бо, крім Біллі, не мала нікого на світі, і ось тепер їхньому подружньому життю й коханню загрожувала небезпека. Коли Біллі не було вдома, вона не мала ані хвилини спокою. То тут, то там траплялися сутички, і хоч Біллі мовчав, Сексон, помічаючи в нього на руках свіжі вразки, знала, що він не стоїть осторонь подій. У такі дні він приходив додому особливо похмурий, довго сидів мовчки у невеселій задумі або відразу йшов спати. Сексон турбувала ця неприродна для нього затайливість, і вона вирішила підбити його на щире слово. Одного разу вона сіла Біллі на коліна, обвила однією рукою за шию, а другою відкинула йому скуйовджене волосся і почала розправляти зморшки на його чолі.
— Слухай-но, мій хлопчику, — почала вона жартівливо. — Ти ведешся нечесно, і я протестую. — Вона затулила йому рота рукою. — Дай мені виговоритися, помовч хвилину, коли вже так довго мовчав. Пам’ятаєш, ми ще до шлюбу вирішили про все радитися і ні з чим не критись. Щоправда, я перша порушила нашу угоду, спродуючи крадькома свою роботу місіс Гігінс. І мені дуже неприємно, що я так вчинила. Мені ще й досі прикро про те згадувати.
Але відтоді я нічого не робила без твоєї згоди. А тепер ти щось маєш на думці і все мовчиш. Ти щось робиш, а мені не кажеш! Біллі, ти ж для мене найдорожчий у світі, ти сам це добре знаєш. Досі ми ділилися всім — добрим і лихим. А тепер я бачу, як ти щодня приходиш з подряпаними руками і мовчиш. На кого ж тобі звірятися, як не на мене? Я люблю тебе, Біллі,— дуже, дуже… і ніщо не може роз’єднати нас, що б ти не вчинив.
Біллі глянув на неї ніжно, але й недовірливо.
— Не крийся, Біллі,— наполягала Сексон. — Пам’ятай, що б ти не вчинив, я завжди буду за тебе.
— І не сваритимеш мене? — спитав він.
— Та я ж не хазяїн твій, щоб тебе сварити! Ні, нізащо в світі не хочу я верховодити тобою. Якби ти дозволив мені таке, я б наполовину тебе розлюбила.
Біллі помалу перетравлював її слова і, нарешті, кивнув головою:
— Таки не розсердишся?
— На тебе? Здається, ти ще ніколи не бачив, щоб я сердилася. Ну, швиденько, Біллі, викладай мені все, скажи, будь ласка, де це ти сьогодні так суглоби потовк. Кожному видно, що це недавнє.
— Гаразд. Я розкажу тобі, як воно сталося. — Він на хвильку примовк і по-хлоп’ячому засміявся, щось ізгадавши. — Отже так… тільки ж ти напевне не розсердишся? Бачиш, так робити ми мусимо — інакше ніяк себе оборонити! Це наче кіно, їй-бо, тільки таке, що балака! Уявляєш? Іде собі вулицею здоровезний мугир — руки, як дві шинки, ноги, як човни з Міссісіпі,— вдвоє більший за мене на зріст і зовсім молодий. Іде собі смирно, як ягня, нікого не зачіпає… Не справжній страйколом, а просто йолоп, селюк: бач, вичитав у газетах, що хазяї шукають робітників, і прибіг загрібати грошву лопатою.
Тут, як на те, ми з Бадом Строзерсом йому назустріч. Ми тепер завжди ходимо по двоє, а то й більшим гуртом. Підходжу я до того парубка й озиваюся: «Агов, хлопче… роботи шукаєш?» — «Атож», — одказує він. «Кіньми правити вмієш?» — «Еге», — каже. «І двома парами вмієш?» — «Чом би й
