Сніданок на снігу - Анатолій Дністровий

«Я не вимкнув камін!»

Марко Півник зірвався з ліжка, підбіг до електричного каміна, але той був холодним. За шторами раптово спалахнуло незрозуміле сяйво, яке супроводжували відчайдушні крики, вигуки й галас. Сяйво жваво рухалося, кидалося врізнобіч, однак зоставалося на місці: ніби великий скажений звір, якого прив’язали.

Марко Півник відхилив штору і від побаченої картини здригнувся: здоровенних розмірів червоно-жовтий язик виривався з вікна п’ятиповерхового гуртожитку, що перпендикулярно сходився кутами із його. Полум’я кидалося вгору, ніби хотіло облизати нічну стелю з зірками, кидалося вліво, вправо, мов прагнуло пробратися крізь маленький отвір вікна, яке його затиснуло. Полум’я було самісіньким пеклом, яке хоче вивільнитися й віддатися свободі.

Марко Півник поглянув зі свого сьомого поверху вниз: десятки чорних постатей метушилися на снігу, мов мурашки, відчайдушно викрикували, розмахували руками, бігали з місця на місце, вили, задерши догори голови. Мигалкою нагадала про себе пожежна машина, що влітала на подвір’я перед гуртожитком, розігнавши чорні постаті, які невеликими купами розсипалися під будинком. Із вікон поверху, де нуртувала пожежа, валував, здіймався вгору сивий, пелехатий дим. Марко Півник, який обчитався перед сном Лорки, задоволено уявляв, ніби за шибами будинку курили цигарки курці з усього міста.

Марко Півник дивився на під’їзд, з якого витекла невиразна чорна цівка крикливих постатей, пакунків, валіз, торб, клунків, плачів, цівка розтікалася між купами чорних постатей, які, трохи заспокоївшись, знову вигукують й махають руками. Пожежники поливали вікно.

Раптом Марко Півник здригнувся: саме під кімнатою, де була пожежа, мешкала Мілана. Він схопив мобільний, набрав її номер, але абонент був поза зоною досяжності. Миттю натягнув на себе штани, футболку, светр, взув боти, вхопив куртку і вилетів із кімнати. Він підбіг до ліфта, але той не працював.

«Мілана!» — з цим внутрішнім зойком Марко Півник летів униз, немов винищувач, сходами, перестрибуючи аж цілі секції, опиняючись на майданчиках між поверхами, і знову летів і летів.

Він вибіг надвір, відчуваючи сильний мороз.

— Пропустіть! — кричав він до затору зі студентів біля виходу, які також ішли подивитися на пожежу в сусідньому гуртожитку. Марко Півник усіх їх порозштовхував і побіг по снігу до сусіднього гуртожитку, де мешкала його Мілана.

Марко Півник скакав серед натовпу і бачив, як десятки людей прямували до гуртожитку, в якому на п’ятому поверсі нуртувала пожежа. Він чув знайомі голоси, хотів згадати чиї, впізнав голос Обдовбаного, потім впізнав грубий голос Мамаші — це Катя, найоб’ємніша дівчина, яку коли-небудь він бачив.

Марко Півник миттю підскочив до них:

— Згоріла, — сказав Обдовбаний.

— Дурак! — крикнула Мамаша і гепнула його долонею по голові.

— Так де вона?! — з відчаю вигукнув Марко Півник.

— Там, — показав на гуртожиток Обдовбаний і хихикнув.

— Не переживай. Весь п’ятий і четвертий поверхи — вільні. Там нікого нема. Ніхто не згорів. Бачила твою Мілану на другому.

— Кретин! — крикнув Марко Півник до Обдовбаного і побіг до гуртожитку.

Він рвонувся вперед, але комендант тітка Даша, потужна стодвадцятикілограмова жінка, стояла на вході і нікого не впускала. Марко Півник, працюючи ліктями, ледве пробився до неї і сказав, що він із команди, яка рятує майно. Тьотя Даша кілька разів кліпнула очима, нічого не зрозумівши, що він їй пролопотів, але його пропустила, гукнула, щоб матраци виносили і ліжка, щоб імущєство не згоріло.

Марко Півник миттю побіг на сходи, де дико смерділо від чаду й диму. Туди-сюди носилися студіки: хто ніс воду, хто меблі, хто клунки, хто матраци чи великі сумки. Всюди відчинялися вікна. Один край гуртожитку зі сходами був повністю звільнений від студентів, і там були лише пожежники. Марко вискочив на другий поверх. Двері кімнат були відчинені, всюди чулися голоси, розмови. В одній із кімнат співали під гітару. «Дурдом “Сонечко”», — подумав він. Марко Півник шукав Мілану, але ніде її не бачив.

Він зустрів знайомого однокурсника і запитав про неї, той махнув рукою і показав на кімнату в далині коридору. Марко Півник насторожився, він дуже добре знав цю кімнату, бо там мешкав Микола Бембик — провідний новеліст на їхньому факультеті, якого дуже любили слухати дівчата на літературних вечорах. Марко Півник ревнував Мілану до нього, бо той постійно біля неї крутився, відвішував їй купу компліментів і їй це подобалося. «Ти що, мене ревнуєш?» — іноді кокетувала Мілана і Марко Півник сходив із розуму ще дужче.

Марко Півник підійшов до кімнати і застиг на її порозі: за столом, закладеним свічками, сиділа величенька купа хлопців і дівчат. У тьмяному освітленні він розгледів Мілану, яка сиділа на колінах у Миколи Бембика. Вони всі грали в карти, реготали і не звертали на нього уваги. Потім одна з дівчат помітила його і здивовано вигукнула:

— Марку! Ти що тут робиш?

— Прийшов, як Нерон, подивитися, як усе горить, — відповів він.

— Сідай до нас! У нас тут справжнє пекло! — покликав його один із однокурсників.

Усі засміялися, але Мілана і Микола трохи зніяковіли. Вони дивилися на Марка Півника, а той непорушно втупився в них. Мілана механічно забрала руку, якою обіймала Миколу Бембика.

Марко Півник повернувся до себе. Він здригнувся, коли почув, як викрикнули його прізвище. Піднявшись до себе в кімнату, він ще довго дивився у вікно. Під’їхала машина «швидкої допомоги». З під’їзду чорні постаті винесли нерухоме тіло. Усе ж таки є потерпілі. Марко Півник чув голоси. Він зрозумів, чому знову виникла шарпанина й шум. Тимчасово відселяють