Сніданок на снігу - Анатолій Дністровий

— Чую, — на автоматі ліниво відповіла Ганна, щоб спекатися цієї теми, а про себе думала, що все це — безнадійно, вона ніколи не зміниться.

Донька Ганна нудьгувала й дратувалася від подібних тирад і завжди переводила розмову на інше. Але того тижня на дні народженні подруги зі свого бутика, де працювала товарознавцем, вона справді познайомилася з надзвичайним сорокарічним блондином-красунчиком, який одразу їй сподобався і з яким вона закрутила роман. Любов, проте, виявилася не дуже тривалою. Ганна несподівано завагітніла, коли вони кохалися бухими, а красунчик, коли про це дізнався, відразу знявся в невідомому напрямку. Його ніде не могли знайти. Від розпачу Ганна зробила аборт, на який пішли всі її заощадження. Про цей епізод вона навіть боялася розповідати матері, бо та допікала б їй усе життя, пиляла на кожному кроці.

Але з роками донька помітила, що прогнози її матері іноді справджуються. І це її насторожило. Одного разу матір сказала, щоб вона не позичала гроші кращій подрузі — і справді, краща подруга після відмови Ганни позичила гроші в іншої кращої подруги, якій не віддає позику вже третій чи четвертий рік.

На прогнози пані Лесі, певно, звернули увагу й інші люди, бо вона говорила про те, «як ляжуть планети», скрізь. Пані Леся говорила про свої прогнози щодня, говорила своїм подружкам-пенсіонеркам на лавочці біля під’їзду, говорила про застереження від планет людям у місцевому автобусі, який віз її на дачу, говорила про ці планети з сусідами та знайомими на дачі, а також із мешканцями свого будинку — а це аж три під’їзди, зі знайомими продавчинями на ринку, в магазинах та аптеках, не кажучи вже про родичів і колежанок із дитинства, школи та молодості.

Невдовзі за нею закріпилося ім’я «планетниця», і люди, коли бачили її в місті, шанобливо віталися й казали: он пішла відома планетниця, пані Леся.

Коля Мигаль, певно з бодуна, і далі писав свої статті про інші світи, планети та всесвіт, а планетниця пані Леся й далі ними надихалися, породжуючи у своїй уяві все нові й нові візії. Вона дивилася на людей як на піщинок, котрі заповнювали своїми долями всесвіт, і говорила їм усе, про що вони хотіли почути. Невдовзі пані Леся напрацювала свою цільову аудиторію чи, як кажуть менеджери, базу клієнтів. Люди потягнулися до планетниці за порадами, одні їй телефонували й домовлялися про зустріч, інші просто приходили і відразу натискали дзвінок квартири, ще інші просто перестрівали на вулиці чи ринку й заводили бесіду, а ще інші запрошували пані Лесю, відому планетницю, до себе в гості на чай із тістечками. Пані Леся стала відомою та авторитетною людиною, і всі прагнули з нею спілкуватися: майже не було скептиків, які раніше насміхалися над її дивакуватістю чи зневажали поза очі.

На дачі пані Леся навіщувала сусідові, що його донька успішно вийде заміж за чорнявого ровесника, що в нього буде внук і що справи його родини підуть на краще. Все так і сталося: до міста приїхав тридцятилітній симпатичний чоловік із грошима, який заснував свій бізнес — побудував біля в’їзду до міста, одразу на трасі, готель, одружився на доньці сусіда по дачі пані Лесі, і в цього сусіда невдовзі народився внук, дуже схожий не лише на батька, а й на діда. Сусід по дачі пані Лесі був на сьомому небі від щастя і розповідав про це чудо-пророцтво мало не біля кожного паркану. Зять сусіда втягнув у свій бізнес усю родину дружини: працевлаштував не лише тестя й тещу, а й двоюрідних братів і сестер. Одні родичі куховарили в готельному барі, інші займалися прибиранням, ще інші — поставками необхідного.

Планети ще більше крутилися в голові пані Лесі, і вона бачила неземні потоки світла, з якими перетиналися людські долі. Люди все йшли до неї за порадами і йшли, і пані Леся нікому не відмовляла. Люди ніяковіли, не знаючи, як їй подякувати.

— Будь-яка подяка має йти від серця, — казала в таких випадках планетниця пані Леся.

— Ой, дякуємо вам, пані Лесю, дякуємо! Прийміть, що Бог послав, — давали вони планетниці молоко або м’ясо, овочі або цукерки.

Коли ненароком пані Леся чула, як ганили кросворди чи статті Колі Мигаля, то відразу ставала на його захист і гнівно ставила злі язики на місце. Одного разу вона навіть посварилася з донькою Ганною.

— Мамо, так він же алкаш, пустомеля, невдаха, цілими днями й ночами швендяє під парканами, сидить у пивницях, всі це знають, чи можна його сприймати серйозно? Це ж смішно, — сміялася Ганна.

— Ой не кажи такого доню, не кажи. Людина трохи любить булькнути, але ж це не від доброго життя, — не відступала пані Леся.

— Чим він тобі голову задурив? — продовжувала Ганна.

— Ти нічого в тому не розумієш. І ні в що не віриш.

— Мамо, зараз у всіх є Інтернет. І ці п’яні писання твого Колі Мигаля — вони просто на голову не налазять.

— Твій Інтернет — до лампочки. Не говори поганого про людину! — повчала доньку пані Леся і після подібних розмов могла тижнями не телефонувати Ганні.

Коли, бувало, рубрика «Діти всесвіту» тривалий час в газеті була відсутня, пані Леся брала телефонний довідник району, одягала окуляри, шукала номер головного редактора газети, прикладала слухавку до вуха і набирала його номер. Коли слухавку не брали, вона телефонувала в бухгалтерію, редакцію, кому завгодно, однак усе одно виходила на когось із редакції. Пані Леся обурено запитувала, чому давно не поновлювалася рубрика «Діти всесвіту», чому редакція ігнорує права читачів. Спершу її намагалися відшити і навіть