Без козиря - Петро Йосипович Панч
Ще далі десь стояла одна легка батарея, а за нею день у день, як всевидюще око, висіла німецька «ковбаса».
Це мусило бути перше бойове хрещення для батареї, і офіцери помітно хвилювались.
Один лише поручик Набутідзе удавав із себе цілком спокійного — ніби підкреслюючи цим відсутність хоробрості в інших.
— Хто ж піде перший на передовий пункт? — нарешті запитав командир, коли було розібрано дислокацію.
Пункт цей містився біля піхотних окопів, і спостерігач міг потрапити під ворожий обстріл. На слова командира всі, з надією зирнувши на поручика Набутідзе, мовчки потупили очі.
У німій напруженій тиші проторохтіла внизу по дорозі військова двоколка, а десь за лісом стало чути короткі, як булькання, постріли.
— Ну?
— Я гадаю, — порушив нарешті мовчанку поручик Туманов (від першого ж слова його довге обличчя зробилось ще довшим, а незграбне, втиснуте у френч тіло засмикалось разом із словами), — я гадаю, панове, що тут найкраще розсудять жеребки. Моє ставлення до війни ви знаєте, але коли випаде на мою долю — перечити не стану.
На батареї, крім полковника-командира і старшого офіцера-капітана, всі були молоді поручики й до цього нудьгувались у тилу без бою. Особливо нудьгувався Набутідзе, що фатально вірив у свою щасливу зірку. Його упевненість була настільки велика, що він навіть пробував стрілятись, і наган дав двічі осічку.
Після цього факту Набутідзе набув репутації хороброго грузина, що так легко джигітує з життям.
А тому, коли командир уже іронічно сказав: «Ну що ж, коли немає охочого на „клюкву“[4], кидайте жеребки». Поручик Ергле, полотніючи від думки, що жеребок може дістатися й на його долю, ще раз з надією зирнув на Набутідзе й сказав:
— А чого б тобі не попробувать? Ти ж нудишся, що від тебе втікає смерть.
Набутідзе, не підводячи від землі очей, покрутив головою:
— Можуть подумати, що я хочу поперед тебе вислужитись.
— Ніхто не подумає. Будь ласка!
— Ні, панове, на життя мені начхать, а все-таки краще жеребки.
Офіцери злісно розсміялись і зробили чотири чистих, а на п'ятому жеребку написали: «Анна четвертої степені».
Почали тягти з кашкета за алфавітом із кінця.
Білих клаптиків ніхто не розгортав, аж доки Набутідзе не потяг останнього. Він подержав свій жеребок одну хвилину і, не подивившись, кинув його назад у кашкет:
— Гаразд. Я піду на передовий пункт.
Схвильовані офіцери все-таки обережно розгорнули свої жеребки. У всіх на руках були чисті клаптики паперу. Набутідзе зблід і, щоб не дати це помітити, відсунувся в тінь.
Підготовка мусила початись о п'ятій годині ранку, а на передовий пункт треба було пробратися до схід сонця. Перед батареєю лежала довга вогка долина, вся, як павутинням, заснована телефонними дротами. Вони повзли по землі й тяглися пасмами по вішках, а тому вершникам часто доводилось пригинати голову до гриви, щоб не зависнути в повітрі. Німці знали про цю долину й щоночі рвали дроти хімічними набоями, після яких довго не можна було приступити до полагодження. За долиною по горі темним бором стояв ліс, через який вела стежка до передових позицій. До самого узлісся можна було їхати на конях, а потім уже до ходах сполучення пішки пробиралися в окопи.
Поручик Набутідзе вірив у свою щасливу зірку й не боявся за наслідки, але коли він уявляв при боці червоний темляк, заснути ніяк не міг. Друга нагорода буде Володимир четвертої степені. Значить, «потомственное дворянство».
Він пригадав свого батька, що був десь у далекій Абхазії за дяка, і став нетерпляче будити свого ординарця:
— Сідлай коні, Петренко!
— Темно ще, пане поручику, а в долині, чуєте, мабуть, рвуться хімічні.
— А ти труса справляєш?
— Я не боюся, пане поручику, тільки коли б у гази не впертися.
— Ну, протигази надінемо… Але дурниця: тобі просто вчувається. Сідлай!
— Гаразд.
Сівши на коня, Набутідзе взяв у руки чорний темляк від шаблі, з посмішкою розтер його поміж пальцями й замріяно поїхав повз свою батарею.
Солдати не спали і з потайним ліхтарем поспішно перекочували двадцятидвохпудові, мов туші кабанів, набої до коловоротів.
Набутідзе поминув ще з десяток батарей: всюди нервово готувалися до першого по революції наступу. Потім батареї зосталися позаду, і він опинився в глибокій, як могила, долині. Чорна, мов його вороний кінь, ніч уперлася темно-синіми крилами в пощерблені вінця долини й мінливо миготіла зорями. Вони нагадали поручикові Набутідзе, що на його погонах прибавиться ще одна зірка, бо чин штабс-капітана він вважав тепер уже забезпеченим.
Солодкі його мрії порушив чистий і розмірений посвист десь високо над головою. Він прислухався: далеко позаду поміж гір грюкали, мов грім, розриви. Там була база артилерійських снарядів, і німці щоночі обстрілювали її пунктуально з дванадцятої до першої години. Набутідзе пригадав, що в такий час обстрілювали часто й долину. Він намацав збоку протигаз і прислухався. Свист проносився вгорі, але в темній долині, як у виробленій шахті, було до моторошності тихо. Де-не-де з темряви блискав вовчим оком червоний вогник. Набутідзе знав, що то телефоністи із сірниками поспішно лагодять телефонний зв'язок. За лісом над шанцями миготіли блискавиці й немов шаруділи бляшаними жаровнями. Він хотів підігнати коня, але зразу ж зачепився за щось верхом кашкета. Рукою Набутідзе намацав над головою колючий дріт, що висів замість провода, і злісно вилаявся:
— Маєте: мало очей не вирвав.
Довелося знову їхати кроком. Коні тривожно прислухалися, прискали й щулили вуха на кожний шерех у темній долині.
— А вчора тут піймали німецьку розвідку, — несподівано сказав мовчазний до цього Петренко.
— Ну і нехай, — відповів Набутідзе й здивувався, що в нього від цього неприємно похололо на душі.
Десь близько в кущах щось шарпнулось. Набутідзе хотів крикнути: «Хто там?», але йому зробилося страшно, і, щоб не видати себе голосом, він зібрав повідки, руки тремтіли. Набутідзе зціпив зуби й відчув на губах знайомий присмак солодкого хлороформу. Це знову нагадало, що німці незабаром почнуть обстрілювати долину хімічними снарядами. І від того, що не можна було вгадати, де впаде перший снаряд, можливо, під самі ноги, до болю напружилось усе тіло. За лісом заторохтів пропелер. Німецький «Таубе» летів на розвідку. Набутідзе вирішив скоріше добратися до лісу, який насувався густою, як хмара, стіною. Коні охоче вдарили об тверду стежку копитами, і