Без козиря - Петро Йосипович Панч

Із саду при школі долетіли уривки знайомого мотиву:

Чуєш, сурми заграли…

Гордій Байда борсався в своїх роздумах, аж доки не спіймав себе на думці, що в нього не виходить з голови Ілько. Коли цей хлопець з Калинівки, то, може, і про Ілька що чував? Він круто повернув і пустився наздоганяти Клима з Марусею. Нагнав він їх аж біля медичного пункту. Клим і Маруся, не помічаючи батька, йшли, тримаючись за руки, як на гулях, і лагідно гомоніли. Вони, напевно, зараз не чули ні грому канонади, ні густого клекотання кулеметів, що не втихало на півдні, і, мабуть, не думали про те, що завтра-позавтра самі будуть з головою у вогні бою. Маруся за звичкою сукала в пальцях кінчик ремінця і час від часу кидала на Клима соромливий погляд, і тоді обличчя її червоніло, як у школярки. Напоєні обоє п'янким повітрям весни в природі і в їхньому житті, вони легко ступали по розпеченій землі.

— А що мені спало на думку? — сказав Гордій Байда, порівнявшись з ними. — Може, це Власов із Платонівки?

— Власова, чув, ніби розстріляли денікінці, — відказав Клим.

— І Власова? — Байда аж зупинився. — Доки їх терпітиме земля, цих буржуїв?

— Доки не прикінчимо, тату.

— А коли цей хлопець із Калинівки, то він нам і про матір, може, що скаже.

— Зараз довідаємось.

При згадці про матір, яка десь там бідує сама, обох їх огорнув смуток. Але Клим здогадувався, що батько журиться не тільки матір'ю, хоч за весь час він ні разу не назвав Ількового імені…

Назустріч вийшов лікар в окулярах і зітхнув:

— Погано хлопцеві, зовсім погано. Уже й мову відібрало.

— А що він хотів? — спитав Клим.

— Мабуть, хотів попрощатися із земляками.

— Хоч прізвище узнали?

— Нічого не взнали: весь час був без пам'яті. Я з його марення зрозумів — хоче Байду побачити. Думаю, може, вас, товаришу комісаре.

Клим подивився на батька:

— А його тут не зобиджали? Може, хотів поскаржитись?

Лікар закрутив головою:

— У нас до хворих ставлення однакове, товаришу комісаре! Подивіться самі.

Вони переступили поріг. У кімнаті від завішаних вікон було напівтемно. На ліжку під білим простиралом лежало довге худорляве тіло, а на подушці жовтіло обвіяне вже смертю, з глибоко запалими очима обличчя з родимкою на верхній губі. Лікар пильно придивився до його розкритих уст, схопив руку й повільно поклав вздовж тіла.

— Помер.

Гордій Байда підійшов ближче і, щоб краще розглядіти, нахилився до ліжка. В ту ж хвилину він відсахнувся й дикими очима втупився в Клима:

— Ілько!

Клим і собі схилився до тіла. Судома пересмикнула йому губи. Повільно він опустився на одно коліно й схилив голову. Поруч нього стала Маруся й погладила холодну вже Ількову руку. Соковиті губи її затремтіли.

— Сину! — ніби з глибини шахти вигукнув Гордій Байда, і його сива голова, як камінь, упала на груди.

Коли в бою гинуть наші рідні чи друзі, ми повертаємось думками до тих, хто накликав цю біду, помножуємо тисячами прикладів, і жадоба розплати спалахує з особливою силою. Так сталося і з Гордієм Байдою після того, як поховали Ілька на майдані серед села.

Досі Гордій Байда зі своїми партизанами тільки опиралися спробам панів повернути старий лад. І тільки зараз він зрозумів, що вже не опиратися треба, а нищити, виривати з корінням старий лад і його прибічників, які живилися людським потом і кров'ю і сіяли зло. І чим скоріше, тим краще!

— Чуєш, Климе? Ще довго ми будемо тут вилежуватись?

Клим перечитував одержані накази. Тінь від галузок плела мереживо на паперах. Не підводячи голови, він відказав:

— Треба було людям дати перепочити: майже місяць не виходили з бою, і ваших партизанів пристроїти.

— Перепочивати будемо по війні. Шахти гинуть!

— А ви, тату, не думали про те, ким ці шахти будемо відбудовувати!

— Як то ким? Людьми!

— А де ті люди, тату? Такі люди, щоб розуміли, що без вугілля революція далеко не заїде. От хоч би взяти нашу шахту: Федір Гливкий, Семен Сухий, Василь Власов наклали головами. І так всюди. А нам потрібні на шахтах люди, які б підняли їх з руїн і розуміли, що тепер вони наші. За вугілля треба битися, як за революцію. Більшовики, тату, потрібні!

Гордій Байда слухав уважно. Коли йшлося про шахту, тут і він міг бути в пригоді. Синові слова примусили замислитись.

— А звісно! Ми кров за них проливаємо, а візьметься який-небудь Курибіда та ще почне на старий лад навертати.

— Я чув, Максима Мостового до нас призначають.

— На шахту?

— Йому тепер і більшу роботу можуть доручити.

— А що ж, Максим витягне.

— І вам, тату, треба за це братись, і Гнатові Убогому. Все ж це буде наше, народне.

— Звісно, Гнатові Убогому шахта дорожча, ніж якомусь жмикрутові. Нашим потом трималась. Але ж треба спочатку звільнити, а ми вилежуємось! Багато хіба треба, щоб зруйнувати шахту? Кожна година дорога.

Вранці полк вирушив із села. Степ, оповитий тишею, дихав пахощами росяних трав. Де-не-де витикалися сизими клинцями терикони бездиханних шахт. Вони чекали на своє визволення. Визволителі йшли твердою ходою і на повний голос співали:

Смело мы в бой пойдем

За власть Советов…

Хвилююча мелодійна пісня розливалась на весь донецький степ. Гордій Байда їхав попереду, поруч з сином. Обидва вони мовчали, перейняті однаковим почуттям. Видно було, як зосереджено вони вдивлялися в піраміди териконів, що витикалися із балок, в головасті копри, ніби намагаючись довідатись, як хутко може знову стати до ладу та чи інша шахта, увесь Донбас. Щодалі зморшки все більше розгладжувалися на їхніх обличчях, а в очах уже світилась упевненість, що нема таких перепон, яких би не подолали більшовики!

Харків, 1932

БЕЗ КОЗИРЯ

Повість

Наступ мав бути на Обринчів ліс, звідкіля лазили до нас турки й австріяки міняти кулемети на хліб.

Піхота, довідавшись, що за нашими шанцями розташувалося близько тисячі гармат, радісно потирала руки, але в наступ іти не погоджувалась. Два тижні сенатор Соколов і главковерх Керенський, збираючи сили, не переставали намовляти полки до наступу. Солдати уважно вислухали промови, переломили сенатору троє ребер і вкінець зовсім покинули шанці. На їхнє місце пригнали Фінляндську дивізію й видали остаточного наказа: «15 червня почати артилерійську підготовку».

Дванадцятидюймовій батареї «Л», системи Віккерса, доручено «знищити всі кулеметні гнізда ворога й на шістдесят