Лазарит - Симона Вілар

Ще сильніше здивувався Ґвідо, побачивши неподалік патріарха Іраклія. Останнім часом він хворував, рідко виходив зі свого шатра, та й зараз звелів подати собі крісло й закутався в розшиту чорними хрестами пелерину, наче його била пропасниця.

У таборі хрестоносців до Іраклія ставилися стримано-презирливо: багато хто не міг пробачити, що він відмовився платити викуп за християн Єрусалима. Але Ґвідо знав, що Іраклій від’їжджав поспіхом, бо мусив донести в Рим звістку про падіння Святого граду й спробувати найняти достатньо воїнів для удару у відповідь. Це геть спорожнило його скарбницю, та для багатьох хрестоносців він залишався зрадником, що покинув своїх єдиновірців напризволяще, і за яких заплатив сам Саладін, – цей вчинок прославив султана в очах усього світу, а патріарх назавжди знеславився.

І все ж Іраклій був недурний, хитрий та заповзятливий. За його порадою люди Ґвідо й Аморі пустили табором чутку, що Ізабелла Єрусалимська знайшла прихисток у шатрі короля, бо супротивники Ґвідо де Лузіньяна ладні на все, щоб позбавити його корони – готові навіть знехтувати святим таїнством вінчання й видати дружину Онфруа де Торона за Конрада Монферратського. Чи захоче Господь допомагати хрестоносцям після такого свавілля?

Табір гудів, мов розбурханий вулик. Ґвідо стояв біля шатра, вслухаючись у гомін, і чекав. Хамсін не вщухав, через куряву сонце здавалося каламутною плямою на небі, і все навкруги вкривав шар жовтавого пороху. Чути було, як майорять на вітру знамена і корогви, скрізь збуджено перемовлялися люди.

Ґвідо гидливо скривився – повіяло з ровів навколо табору, куди ночами воїни ходили справляти потребу. Удень вони не наважувалися, остерігаючись сарацинських лучників, але поночі часто покидали табір, тож його околиці були ґрунтовно запаскуджені. Латники посміювалися, кажучи, що тепер невірні точно загрузнуть, якщо спробують забратися в табір. Але запаху це однак не покращувало.

До короля наблизився конетабль, звернувши його увагу на рух, що з’явився серед юрми воїнів.

– Ідуть, – мовив він, надіваючи свій закритий топхельм[98] з вузькою щілиною на рівні очей.

«Господи, відверни кровопролиття! – молився Ґвідо. – Тільки б серед хрестоносців не почалася бійня!»

Король пильно поглянув у бік світло-жовтих мурів Акри з купою сарацинів, які спостерігали за табором християн.

– Ти наказав стежити, щоб вони не послали голуба з листом у стан Саладіна? – запитав Аморі.

З-під шолома долетів приглушений смішок. Хоч який буде пильний Ґвідо, Аморі він не випередить. Його лучники й так весь час стежили, щоб захисники Акри не надсилали поштових птахів до пагорбів, а сьогодні їм наказано особливо пильнувати!

Склавши руки на грудях, Ґвідо спостерігав, як розступаються воїни, утворюючи прохід. У дальньому кінці нарешті з’явилися його супротивники. Усі як один: барон Баліан Ібелінський з дружиною Марією Комнін, матір’ю Ізабелли, кузен французького короля єпископ Бове, за яким ішов білявий велетень – герцог Австрійський Леопольд, родич Конрада Монферратського. З’явився і сам Конрад, усміхаючись у довгі доглянуті вуса. Його смагляве продовгасте обличчя облямовувало чорне, мов воронове крило, волосся, жорстке й густе, що лежало над чолом хвилею з тонкими нитками сивини. Очі він мав темні й палкі, мов чорний агат, брови сходилися над ними яструбиними крилами, але все псував шрам на переніссі, надаючи його обличчю гнівливого виразу. Не дивно, що юна Ізабелла боїться цієї людини!

Конрад підійшов до Ґвідо так стрімко, що той мимоволі відступив на крок. Тепер вони стояли один навпроти одного – темний, мов демон, Конрад, маркіз Монферратський, і золотоволосий янгол – Ґвідо де Лузіньян. Утім, янголом нині називали не його, а Філіпа, короля Франції, уже проголошеного головнокомандувачем хрестоносного війська.

Досі Філіп тримався скромно – мовчки стояв за Конрадом у простій сірій коті поверх кольчуги і в темному плащі. Його русяве негусте волосся притримував золотий обруч корони, обрамленої лілеями та хрестами, – єдина прикраса, але така розкішна, що відразу виокремлювала з натовпу худорлявого й не дуже високого Капетінга.

«Мабуть, мені теж слід було надіти вінець», – упіймавши себе на цій думці, Ґвідо мимоволі поморщився, згадавши, що таємно від свого оточення заклав корону Єрусалима венеціанцям, аби розрахуватися з воїнами. Та якщо це стане відомо, його не безпідставно називатимуть королем без корони.

– Нема чого морщитися, Ґвідо! – різко кинув маркіз Монферратський. – Це тобі не допоможе. Ти мусиш повернути мені наречену.

– Месіре, схаменіться! Згадайте, що ви розмовляєте з королем!

– Та невже? А де ж твоє королівство, Лузіньяне? Може, запитаємо про це в Саладіна?

Навколо, мов розбурхане осине гніздо, загули збуджені голоси.

– Не смій так зі мною розмовляти! – підвищив голос Ґвідо, знаючи, що Конрад зараз згадає про поразку під Хаттіном. – Я урятував тобі життя!

– Не годиться лицарю дорікати врятованому своїм подвигом!

– Не гоже було б не впустити в Тир свого короля й королеву. Я цього не забув.

– Схоже, забув, якщо кинувся мені на порятунок у битві під стінами Акри. А може, хотів віддячити за те, що я зупинив Саладіна. Інакше, куди б ти повернувся, красунчику, занапастивши власне королівство?

Маркіз по-вовчому ошкірився, зблиснув великими цукрово-білими зубами, і у Ґвідо раптом похололо в грудях. Це страх. Він теж боїться непохитного Конрада.

– Урятувати вас у бою з невірними – це був християнський учинок, – стиха промовив він, хоча про це слід було кричати, бо його слова потонули в навколишньому гаморі. Воїни перемовлялися, хтось обурювався, а дехто веселився – не щодня випадає бачити, як державці сваряться, мов баби біля сільської криниці.

Філіп Французький збагнув це першим. Він звелів своїм сигнальникам кілька разів засурмити в роги, і аж тоді нарешті запанувала тиша. З фортечного муру за ними й далі стежили мусульмани, та й люди Саладіна могли помітити з пагорбів натовп навколо ставки короля Ґвідо.

Філіп виступив уперед.

– Нам стало відомо, що ви ховаєте в себе спадкоємицю Єрусалимського трону принцесу Ізабеллу. Яке ви маєте на це право?

– Право сюзерена, родича й захисника, до якого звернулася за допомогою шляхетна дама.

Тонкі Філіпові вуста викривились в отруйній посмішці.

– Чи не занадто часто ви бездумно кидаєтеся на допомогу? Часом це має сумні наслідки.

Ґвідо похитнувся. Знову Хаттін!.. Навіть на смертному одрі йому нагадуватимуть про цю фатальну помилку!

Та, зібравши всі сили, він почав гучно й чітко – так, щоб його міг почути кожен, хто зараз тут був. Усі вони мусять стати свідками нечуваної несправедливості, яку замислили Конрадові прибічники.

– Пані Ізабелла та її чоловік Онфруа прийшли в моє шатро і попросили