Щоденник Мавки - Дарунок Корній
А сьогоднішній сон? Зітхнув, заплющив очі, притулився спиною до дуба. Просив у нього сили та вміння розуміти те, що заховано за плахтою сутіні.
Магдалена стояла посеред його колишньої старої майстерні в Києві. Та майстерня була на п’ятнадцятому поверсі чотирнадцятиповерхівки. Так-так, отаке диво. Вище тільки хмари і київське закіптюжене небо. Він любив свою майстерню: триметрова стеля і одне величезне вікно на цілу стіну. І в нічному видиві його Мавка стояла посеред майстерні. Зовсім не така, як у попередніх снах: дуже далека і разом з тим надто реальна. Міг розгледіти складку між бровами, тонкі пальці, що тримали пензель, стулені вуста та дуже серйозні очі. Стояла перед мольбертом і малювала. А та картина… Згадував і відчував тривогу. Це було неправильно. Цей сон. Адже вона щаслива, він бачив на власні очі. Бачив чи переконав себе, що так воно і є? Гнав якнайдалі сумніви.
«Дурне спить – дурне йому і снить», – казала його бабуся в дитинстві, коли він прокидався вранці і розповідав різні дивовижі зі своїх снів, часто приперчені вигадками. Може, й цей сон – вигадка його підсвідомого?
Згадав картину Мавки, яку вона малювала уві сні.
Урвище над водою… На краєчку жінка в довгій білій сорочці, руде волосся спадає на плечі. Вона розвела руки, наче птаха для польоту, вся її постать спрямована вперед, мить – і вона полетить: або вниз, або вгору… Небо затулене важкими хмарами, зоране блискавицями. Дощ стіною, злива. Ріка внизу, під кручею, сатаніє. Моторошно, чорнота, і наче свічечка – жінка в білій льолі, готова до польоту… Він не бачить її обличчя, але впізнає. Мавка повертає до нього голову, і її губи щось шепочуть. Та він не може дібрати що… Через громовицю не чути.
Сердито стукнув рукою по стовбуру. Спогад про сон не давав спокою. Навіть незчувся, як пропустив схід сонця. Він зараз найдужче у світі хотів не миру у всьому світі, не довголіття для себе чи батьків, він хотів, щоб та жінка і в білому посеред грозової ночі була щасливою.
Згадав слова Сковороди:
Не піду я до багатого міста —
буду жити на полях.
Буду свій вік вікувати, де тихо час іде до сна.
О діброво! О зелена! Мати моя рідна!
В тобі життя звеселене,
в тобі спокій, тишина.
Що ж він соплі жує? Козак ти, Олексію, чи кізяк? Правильно, діброва моя рідна. Якраз спланував з’їздити сьогодні до лісу… Там ще від минулої зими дерево, звалене буревієм, лежало, то він його порубав, щоб легше було транспортувати… Дивне коріння в того бука. Наче густе волосся дівчини, мо’, якась фігура з того і вийде… Останнім часом тягнуло на творчість містичну – от і не відвертався від лісових подарунків. Уже під хатою стояли липовий дід Ох із зеленими вусами, вишнева сова Мудра, хитрий котяра Коцький, якого зробив з дикої груші, підкинутої восени буревієм під ворота…
Увечері повертався додому втомлений та наповнений. Ліс завжди зціляв душу. Здавався собі мудрим та впевненим, мінімум Буддою. Згадав давню притчу про чоловіка, який зайшов у крамницю до Бога й зажадав щастя, здоров’я та слави. Господь чемно вислухав прохання і впевнено простягнув йому невеличку дерев’яну скриньку. Чоловік недовірливо взяв її, відкрив та ахнув. Бог це помітив та сумно прорік: «Я продаю лишень насіння – усе решта залежить від тебе…»
Олексій попорав худібку, зводив до водопою коня. Погомонів з мамою по телефону і лиш тоді поплентався до хати. Жалів, і то вже не вперше, що стер номер телефону Мавки з пам’яті мобільного та із власної теж. Бо знав, яка то небезпека – не втриматися, зателефонувати, порушити спокій у душі коханої людини. Дуб сонно гойднув віттям, підперши перші зорі на небі. Зачинали свою поки тиху розмову цикади, десь удалині мляво перегукувалися жаби… Задоволений собою та гарною Божою дниною, подався до хати. І вранішній сон уже не муляв.
Схопився за ручку дверей, підняв ногу, щоб переступити через поріг, і завмер. На порозі лежав невеличкий пакунок. Поверх нього масивний чорний камінь, який притискав складений удвоє білий аркуш паперу. Відкинув камінь, розгорнув аркуш. Руку він впізнав. Це був почерк листоноші з сусіднього села, до якого було приписане його обійстя. Кожна людина в цій державі повинна мати прописку, правда, тепер це називалося місцем реєстрації, та хоч би там як… Не дуже пручався, бо його надто рідко турбували, лише під час виборів чи коли приходила нагла телеграма в ті далекі часи, коли не теренах Придніпров’я мобільний зв’язок ще був дивовижею. Тож почерк листоноші він добре знав.
«Дай Боже добра, козаче Олексію, – Петро тільки так до нього звертався. – Ця бандеролька надійшла на вашу адресу з умовою – передати руки в руки. Вас не діждався, почало темніти, тож набрався нахабства й розписався за вас. Якщо матимете якісь претензії – ласкаво прошу до мене, у всьому розберемося. Коли все добре і я нічого злого не сотворив, то будемо вважати, що я передав посилку руки в руки. Слава козакам!
Петро, листоноша».
Олексій стенув плечима, підкрутив вуса і нахилився ще раз, уже за пакунком, запихаючи послання собі до кишені. Неквапом взяв пакунок, відчинив двері. Увімкнув світло на веранді, сів за довгий дубовий стіл. Удивлявся в літери на пакунку. Знайомим красивим почерком було виведено ім’я адресата та отримувача. Лунко загупало серце. У горлі пересохло.
Налив кухоль води, залпом осушив. Тремтіли руки. Не знав, скільки отак просидів, по-дурному витріщаючись на пакунок: п’ять хвилин чи годин. Він знав від кого цей пакунок. Він цей почерк упізнає серед мільярдів. Ним було написано «Щоденник Мавки», його Мавки.
Врешті переборов себе, приклав пакунок до вуха, вчулася музика сопілки…
Як солодко грає,
як глибоко крає,
розтинає мені груди,
серденько виймає…
Відсахнувся, кинув пакунок на стіл. Ще раз напружив слух. Над лампою били крильцями нічні метелики, створюючи власну мелодію, на вулиці глухо витискали ритм цикади. Прочинив вікно, пускаючи до середини, разом з ритмом цикад свіжість великої ріки та квітучої травневої ночі.
Руки перестали зрадливо тремтіти. От, боягуз. Чого боїшся, козаче? Хіба вона привид? І що зробить отой пакуночок, не вкусить – уже точно. Чи вкусить? Боявся зараз самого себе. Як ампутований
