Щоденник Мавки - Дарунок Корній

Увійшов і… Зітхнув з полегшенням. Було таке відчуття, як у пірнальника, який надто глибоко пірнув та довго стримував дихання. І шлях нагору видався затяжним, навіть гадав – не випірне, а кавальчик неба, котрий заклично манив у високості, просто недосяжний. Випірнув. А навіщо?

– Батьку, чому? Батьку, болить. І що мені тепер робити, батьку?

Не стримувався. Плакав. Відчував – сльози очищають… І хтось, чи вітер, що раптом почав здійматися, чи кигикання зламаної гілляки на груші, чи крик птахи, чи, може, то він сам собі промовив ті слова, але вони були такими очікуваними:

– Чекати, Мамаю. Просто чекати…

Чекати? Чого?

Він уже знає, що все дарма. Бо навіть зважився на найбезглуздіший у світі вчинок…

Коли Мавка вирішила повернутися додому, сприйняв то як зраду. Як вона могла? Промовляла якісь дурниці про те, що тут у нього ані їй, ані її дітям не буде життя. Бо невлаштований побут, бо робота-навчання-гроші і все таке. Пропонувала, навіть благала, поїхати з нею, спробувати пожити, як усі. Він – і так, як усі? О, батьку! А він ще вважав її особливою. Така – як решта жінок, звичайна, меркантильна, матеріальна. Тоді він обурювався мовчки, навчився обурюватися мовчки. Невже вона так і не втямила, що важливо для Мамая? Небо, сонце, земля – воля. Він довго жив, як усі, але врешті зрозумів – не може більше, бо задихнеться.

А вона? ВОНА. Вона живе.

Хто для нього вона? То пізніше він себе про це запитає. І лаятиме останніми словами за дурість, за те, що виявився таким віслюком. Бо Господь йому послав не просто жінку, втіху. Господь йому послав ЇЇ. А тоді був переконаний, що чинить правильно: посадив Мавку на автобус і відпустив на всі чотири сторони. Подалі від себе.

А потім, десь через пару тижнів, він знайшов її щоденник. «Щоденник Мавки». Робив у хаті генеральне прибирання, відсував ліжко і знайшов зошит. Той, очевидно, випадково там опинився.

Ліпше б не знаходив, бо був уже повірив у власну непогрішність. Читав щоденник повільно та обачно. Знаючи добре, що чуже читати не можна. Але втриматися не міг. Читав, пестячи ніжно сторінки, наче блукав її солодкою шкірою, перегортав обережно слова, смакуючи ними. Вона – його Мавка: ніжна, добра, вразлива, яку зраджували, якій виривали з грудей серце, топтали душу, а вона… Вона народжувалася знову, бо дуже хотіла ЖИТИ і в серці мала те, що не вмирає.

Останній запис: «Коли складають докупи твої поламані крила – ти заново вчишся літати, коли тобі складають докупи твою потрощену душу – ти заново вчишся любити…»

І ще більше кохав її за це, і лаяв себе за дурість: як він міг навіть подумати про неї погане. Відпустити таку жінку! Тупий безголовий телепень… Вона і справді особлива, ти недостойний того, щоб бути поруч з нею.

А хто тоді вартий? Хто? Ця думка зупиняла його. Тому й читання щоденника розтягнулося на дні, потім на тижні… У серці жевріла надія, що вона виявить пропажу зошита та повернеться за ним чи бодай зателефонує. І кожного разу, тільки-но деренчав телефон, стрімголов кидався до слухавки, серце скажено калатало в очікуванні чарівного та трішки сумного «Ал-ло, то я»… Та щоразу то була не вона…

А потім. Потім надумав таке: він сам у всьому винен, бо то він її образив. Дуже сильно образив. Не повірив, не захотів почути. Глухий бездушний пень. І Олексій вирішив поїхати у Львів та відшукати Мавку. Він же знає, де вона мешкає, хай приблизно, та все ж… Знає, ким і де працює. Язик не лишень до Києва, а й до Львова доведе. Тим паче, що у Львові є друзі. Вони допоможуть. А перед самим від’їздом простісінько над ліжком випадково наткнувся на акуратно пришпилений скріпкою аркуш паперу з її телефоном та домашньою адресою. Як він його раніше не побачив? Одвічна його розгубленість і вміння не звертати уваги на начебто дрібниці. Та то пусте. Бо це був знак, добрий знак.

І він поїхав.

Поїхав та розшукав її.

Ліпше б не їхав. Ліпше б було так: віра залишалася, надія теж.

А зараз?

Усе зруйновано.

Уже тиждень, як повернувся з її світу. Вона в ньому щаслива. Щаслива без нього. Вона – красуня, вона – наче велична богиня Леля, така елегантна, така розкішна, така досконала…

А він?

Кому потрібен відірваний листок, вурдалака, незрозумілий для людей та світу? Отого великого світу – світу нормальних людей. Того світу, у якому зараз мешкає Мавка?

Здійнявся вітер, заплюскотіла вода під кручею. Рвучко заклекотіло, завирувало небо. Посунули сірі хмари, кволо та ледаче посипали сніжинки. Грудень закидав у землю свої сіті. Вода у Дніпрі натужно забурчала, наче сперечалася з кимось.

– Чекати. Чекати… – ті самі слова приніс вітер.

За два тижні новий календарний рік. Так, календарний, бо Мавка казала, що справжній новий рік настає для людини тоді, коли святкується день її народження. Тож чекати! Добре. Хай. Тільки чого?

– Я чекатиму, батьку. Але вона не повернеться. Я бачив її радісні очі. Тому знаю. Я чув її веселий сміх. Вона там щаслива. Без мене. Розумієш? І чи маю я право робити її нещасною? Вона мене навіть не впізнала. Чарівна, особлива, довкола багато чоловіків, і всі її хочуть, і всі її люблять. Гарна робота, повага, слава, любов… Ці двері зачинилися назавжди, тату, і розчинених я поки не бачу. І стіну лупати не стану, як вихід з безвиході, тому… Я чекатиму, а ти вже допоможи своєму непутящому сину віднайти в повному мороці нові двері.

Замовк. Відчув, що промерз до кісток. Вітер зі сходу приніс не тільки сніг, він приніс ще й стужу. Встав з каменя, відчуваючи, як тисячі голок впилися в ногу. Треба буде потримати їх у холодній воді, щоб не обморозитися. Скільки він тут просидів? Майже півдня. Вклонився, як зазвичай, у пояс батькові Борисфену. Розвернувся і пішов до своєї хатки на кручі. Вітер навздогін ще раз кинув словами:

– Чекати та вірити, сину. І чекання буває золотом…

Чекати. Так, чекати… Нового року. Різдва. Бо будь-яка історія насправді ніколи не закінчується, вона завжди має продовження, навіть тоді, коли ти впевнено в кінці речення ставиш крапку та пишеш «Кінець». Закон Всесвіту.

12. Карен Вітольдович

– Доброго здоров’ячка, пане Карене. Це вас турбує Магдалена, – вона застигла, слухаючи голос у слухавці. Очі зосереджені