Щоденник Мавки - Дарунок Корній
Божевільні хористи:
– Дз-з-з-з-дз-з-з-з-з-з!
– Крап-крап-крап, – дощові закаблуки-закаблуки-закаблуки…
– Ш-ш-ш-ш-ш-ш-ш, – вода з крана.
– Та все гаразд, шановний Карене Вітольдовичу, – голос Тараса. – На місці, так. Спасибі за апартаменти. Вони розкішні. І Магдалені дуже сподобалися.
– Дз-з-з-з-дз-з-з-з-з-з!
– Крап-крап-крап…
– Ш-ш-ш-ш-ш-ш-ш…
– Ні-ні. Вона ні про що не здогадується, як ви й просили.
– Дз-з-з-з-дз-з-з-з-з-з!
– Крап-крап-крап…
– Ш-ш-ш-ш-ш-ш-ш…
– Мусите ще трішки потерпіти. Вона вперта, дуже вперта. Та знаю я, що всі мають свою ціну. І вона очевидно теж.
– Дз-з-з-з-дз-з-з-з-з-з!
– Крап-крап-крап…
– Ш-ш-ш-ш-ш-ш-ш…
– Щодо суми. Три? Ви не помилилися. Звісно премія за мої труди. Ви дуже щедрі. Даруйте, це, звичайно, не моя справа, та чому вона?
Муха перестала дзижчати.
Дощ припинився.
Тарас замовк, очевидно, почув таке, що йому мову відібрало.
Підійшла до вікна. Хвилини дві панувала тиша. Тоді знову обізвався Тарас за дверима, завила сирена «швидкої» за вікном, та вона цього не чула…
Світ щойно для неї вкотре репнув та розвалився. Холод бридкими щупальцями торкався її серця, вона гидливо скинула його з себе. Не зараз, її не задушити, вона тепер сильна. Бо коли таке відбувається надто часто – перетворюється на закономірність…
Щоденник Мавки
Коли розчарування стає закономірністю, то на що воно перетворюється? Як називається такий стан? Коли навіть розпач не дає ради? Бо він просто не з’являється. Може, тому, що ти не дуже й чекала від тої людини, у якій розчарувалася, чогось аж надто хорошого. Він такий, як уся армія Чугайстрів, і від початку таким був, і таким залишиться, і тому нема йому виправдання і прощення нема, і ти добре знаєш, що з тим робити. А як би вчинила Мавка? Простила? А як вчиниш ти? Ти, та сама особлива Мавка? Що? Насправді все закономірно. Нічого не потрібно робити. За тебе все зроблять інші. Лишень маленький невинний поштовх – Чугайстер проти Чугайстра. Бо?
Бо клин клином? Клин клином, зло злом, ненависть ненавистю? Чи завжди?
Запитую себе щоразу, коли розумію, що зло має бути покаране, а добро мусить мати кулаки. Для чого? А може, для того, щоб зло врешті зрозуміло: сильний ніколи не стане тріпатися розпачливо раненим птахом, коли його вдарять, він діятиме впевнено – мов ранений хижак…
А чи знайдеться в Мавчиному зшитку історія і про це… Яка б розрадила, порадила, відвела чи навела? Може, оця, про те, що ніколи не помирає…
Історія десята. Те, що ніколи не помирає
Жила собі на світі білому жінка. Звичайна собі чи навпаки незвичайна, як більшість жінок. І був у неї один-єдиний син. Де батько сина дівся, історія не каже, але вона говорить про те, що любила свого сина жінка до безтями. Бо когось дуже рідного та трохи призабутого те дитя їй нагадувало. Ріс хлопчина, мужнів, усе більше ставав схожим не на хлопчика, а на мужа. Жінка часто милувалася своїм дитям, таким він їй видавався чистим, чесним та добрим красенем. Та сталося лихо. Прийшла у той край чума. Зачепила вона своєю лихою косою і селище, у якому мешкала жінка з сином. І як вони не ховалися від пані з косою, проте не вбереглися. Уступила біла пані з косою і у їхній дім.
Зайшла, махнула лихою зброєю та підтяла юне життя. Син помирав на руках у матері. Жінка не відходила він нього ні на хвилину, як уміла, так і рятувала сина. Живих у поселенні майже не залишилося, просити допомоги не було в кого. І тоді вона стала молитися Богу, плакала, ридала, вимагала… Сльози та відчай жінки чули всі янголи небесні та земні, усі воїни світла. І завдяки їм зачув її страждання і Господь. І коли вона, знесилена та майже зневірена, забулася уві сні біля ліжка хворого сина, він явився перед нею:
– Жінко, я зцілю твого сина, і він житиме, але ти мусиш виконати одну умову. Я перенесу тебе в невідоме місто, і ти пробудеш там рівно один день: від сходу сонця і до його заходу. Ти маєш принести з того міста декілька зерен пшениці. Ти ходитимеш від хати до хати і лишень у тому домі, де ніколи не бачили смерті, ти зможеш узяти ті зерна. Принесеш хоч одне таке зерно – твій син житиме.
Жінка відразу погодилася. Вона була готова на все.
Ранок її зустрів рожевим сходом сонця та метушливим містом-вуликом. Жінка постукала та увійшла в першу ж хату, що трапилася їй на дорозі. Та, на жаль, там її спіткало розчарування. Немовля молодої матері померло при пологах, і дім та вся рідня оплакували цю втрату. Потім була друга оселя, сьома, десята. Вона ходила від хати до хати, вислуховуючи печальні історії, і, здавалося, їм не буде кінця. Сонце вже котилося до заходу, а жінці так і не вдалося розшукати хати, де б жили люди, котрі не відали смерті.
Та жінка не падала духом. Вона йшла наполегливо далі…
В останній міській оселі жили старі люди. Вона зраділа, коли почула, що вони обоє сироти і ніколи не знали власних батьків та були бездітними, отже, точно ніколи не гостила в них у хаті смерть. Старий чоловік, почувши її історію та умову про пшеничні зерна, у відповідь лишень сумно посміхнувся:
– На жаль, жінко, ми знаємо, що таке смерть. У нашому домі теж одного разу померла людина. І тепер розуміємо чому. Якось у нас на ніч зупинився мандрівник. З вигляду – молодий, дужий, жвавий. Звечора він дотепно жартував, говорив, що шукає ліпшої долі, до того ж не бідний – і з одягу то видно було, і з того, що добре заплатив за ночівлю. Але коли вранці дружина стала його будити – він виявився мертвим. Коли прийшли умивальниці, щоб спорядити його в останню дорогу та розчепили пальці, у нього в кулаку знайшли ці пшеничні зерна. Моя стара сказала, що треба їх зберегти. Що начебто вночі їй наснився сон про жінку, яка колись прийде за ними.
І старий поклав на стіл зерно. Воно було чорне…
Жінка розплакалася. А коли сліз уже не стало, вона зрозуміла дуже просту і важливу істину: «Смерть – це частина життя. Його зворотний бік. Вона не є особистим горем». І з цим розумінням вона повернулася додому.
Її син помер. Та хто вона така, щоб сумніватися у величі Божого
