Цинамонові крамниці та всі інші оповідання в перекладі Юрія Андруховича - Бруно Шульц
Перетривати б тільки цей критичний час, оцих пару тижнів, а там уже ранкові приморозки й зима. Як я люблю той вступ до зими, ще без снігу, але із запахом морозу і диму в повітрі! Я пам’ятаю такі недільні пополудні пізньої осені. Припустімо, що весь тиждень перед тим падали дощі, нависала осіння сірятина, й аж урешті земля наситилася водою й от починає сохнути і тьмяніти на поверхні, виділяючи щільний здоровий холод. Тижневої тривалості небо з поволокою хмарного шмаття згорнуто, мов болото, на один бік небосхилу, де воно темніє купами, зібгане та вим’яте, а від заходу починають поволі проникати здорові черстві кольори осіннього вечора, розфарбовуючи захмарений краєвид. І в той час, як небо поступово, від заходу, прочищується, набуваючи прозорої ясності, з’являються святково вдягнуті служниці, йдуть по троє-четверо, взявшися за руки, безлюдною, по-недільному чистою, майже підсохлою вулицею поміж передміськими хатинами, кольоровими в цій терпкій гамі повітря, розчервонілого перед смерком, вони йдуть, смагляві й заокруглені лицем від здорового холоду, пружно ступаючи ногами в новому ще не розходженому взутті. Милий зворушливий спомин, видобутий із закамарків пам’яті!
Останнім часом я ледь не щодня ходив до управи. Трапляється, що хтось занедужає й мені дозволяють попрацювати на його місці. Інколи в когось буває якась пильна справа в місті, тож мені дають заступити його в канцелярській праці. На жаль, ця робота не постійна. Приємно отримати, хоча б на пару годин, своє крісло зі шкіряною подушкою, свої лінійки, пера та олівці. Приємно, коли співробітники по-дружньому дадуть тобі стусана чи й критикнуть. Хтось до тебе заговорить, кине слово, покпить, зажартує — й ти вже розцвів ненадовго. Торкнешся когось іншого, зачепиш свою бездомність і малість об щось живе і тепле. Той інший піде й не відчує моєї ваги, не запримітить, що поніс мене на собі, що я вже хвилину як паразитую на його житті…
Однак відколи прийшов новий начальник канцелярії, скінчилося й це.
Тепер я за доброї погоди часто сідаю на лавці в малому сквері навпроти міської школи. Із сусідньої вулиці долітає стукіт сокир, якими рубають дерево. Дівчата і молоді жінки повертаються з базару. Деякі з них мають поважно і рівно наведені брови, вони йдуть, грізно з-під них поглядаючи, стрункі й насуплені — ангелиці з городиною і м’ясом у кошиках. Часом вони зупиняються перед крамницями і вдивляються в себе, відбитих у вітрині. Потім ідуть далі, кинувши згори гордий, з натяком на муштрування погляд на носак власного черевика. О десятій годині на шкільному порозі з’являється сторож, і його галасливий дзвоник наповнює всю вулицю своїм дзеленьчанням. Відтак школа, здається, раптово вибухає зсередини ґвалтовним заворушенням, яке ледь не розносить удрузки шкільний будинок. Ніби врятувавшись від отого загального сум’яття, через шкільну браму, як із пращі, вилітають малі обірванці і з верещанням збігають по кам’яних сходах, щоб, опинившись на свободі, зайнятись якимись небаченими стрибками, кинувшись у шалені, зімпровізовані наосліп, поміж двома позирками очей, забави. Часом у своїй непритомній біганині вони добігають аж до моєї лавки, жбурляючи на бігу в мій бік незрозумілі прізвиська. Їхні обличчя, здається, от-от позриваються з петель від їхніх кривлянь до мене. Наче зграя розшалілих мавп, які пародійно коментують власні блазнюваті вибрики, вся та компанія проноситься повз мене, жестикулюючи в пекельному гаморі. Тоді я бачу їхні задерті й ледь окреслені носики, нездатні втримати патьоки шмарклів, їхні роздерті криком і всіяні прищами роти, їхні малі, але стиснуті кулаки. Трапляється, що вони зупиняються коло мене. Дивна річ — вони приймають мене за однолітка. Мій зріст уже віддавна не йде вгору. Моє обличчя, обвисле й потріпане, набуло поверхневої дитинності. Я дещо стурбований, коли вони безцеремонно до мене чіпляються. Коли першого разу один із них раптово вдарив у груди, я поточився під лавку. Але я не образився. Вони витягнули мене, всього, у благій розгубленості, захопленого настільки свіжим і вітальним вчинком. Ця моя перевага — що я не ображаюся на жодну дикість їхнього розмашистого savoir-vivre’y[226], — поступово здобуває мені мир і популярність. Неважко здогадатися, що відтоді я старанно забезпечую власні кишені відповідною колекцією ґудзиків, камінців, шпульок і шматочків гуми. Це надзвичайно полегшує обмін думками і створює природний місток для зародження дружби. При цьому вони, поглинуті предметними зацікавленнями, звертають менше уваги на мене самого. Під захистом видобутого з кишені арсеналу я вже не мушу боятися, що їхні цікавість і дійшлість виявляться занадто настирливими.
Нарешті я вирішив реалізувати певну ідею, що деякий час усе впертіше нуртує в мені.
День був безвітряний, лагідний і замислений, один із тих днів пізньої осені, коли рік, вичерпавши всі кольори і відтінки тієї пори, здається, повертається до весняних реєстрів календаря. Небо без сонця уклалося в кольорові смуги, лагідні верстви кобальту, смарагду і селедину[227], на останньому рубежі замкнуті смугою чистої, наче вода, білості — невимовний і давно забутий колір квітня. Я вдягнув найкращий костюм і вийшов у місто не без деякого хвилювання. Ішов я швидко, без жодної перешкоди в затишній аурі того дня, й разу не збочивши від прямої лінії. Затамувавши подих, я піднявся кам’яними сходами. Alea iacta est[228] — сказав я собі, постукавши у двері канцелярії. З усією скромністю, як і належиться в моїй новій ролі, я підійшов до столу пана директора. Я був дещо збентежений.
Пан директор витягнув із заскленої коробочки нашпиленого хруща і під кутом наблизив його до очей, розглядаючи на світлі. Його пальці були вимазані чорнилом, короткі нігті пласко обстрижені. Він глянув на мене з-над окулярів.
«Ви, пане раднику, хотіли б записатися до першого класу? — спитав директор. — Це дуже похвальне і гідне рішення. Я розумію це так, що ти хочеш відбудувати свою освіту від основ, від фундаменту. Я не втомлююся повторювати: граматика і табличка множення є основами для будь-якої освіти. Звичайно, ми не можемо поставитися до радника як до учня, який підлягає шкільному примусу. Радше — як до вільного слухача, як до ветерана абетки, так би мовити, який після довгих
