Бавдоліно - Умберто Еко
За цим приміщенням уже видніли світла, і далі вони ввійшли в круглу крипту, освітлену двома вже запаленими триногами. Уздовж стін крипти тяглася колонада, а за колонами видно було виходи в кілька коридорів чи підземних ходів, які вели хтозна-куди.
У центрі крипти стояла балія, повна води; краї її утворювали щось схоже на жолоб, який оточував поверхню рідини — у ньому була якась оліїста субстанція. Поруч з балією, на невисокому стовпчику лежало щось незрозуміле, вкрите червоною тканиною. Із чуток, які він зібрав, Бавдоліно зрозумів, що Андроник, спершу понадіявшись на черевомовців і звіздарів, після марних пошуків у Візантії когось, хто, як давні греки, вмів би передбачати майбутнє за летом птахів, і вже не вірячи тим нікчемам, які вихвалялися, буцімто вміють тлумачити сни, врешті довірився гідромантам — тобто тим, хто, як Зосима, вмів пророкувати майбутнє, занурюючи в воду річ, яка належала якомусь небіжчикові.
Вони пройшли позаду вівтаря і, обернувшись, побачили іконостас, на якому царював Христос Пантократор, утупивши в них суворі, широко розплющені очі.
Бавдоліно зауважив, що, за відомостями Боямонда, сюди невдовзі хтось прийде, тому треба сховатися. Вони розташувалися в тій частині колонади, куди не досягали відблиски світла від триніг, і якраз вчасно, бо вже чулися кроки людей, які надходили.
Вони побачили, як зліва з-за іконостаса вийшов Зосима, загорнутий у хламиду, схожу на хламиду Раббі Соломона. Бавдоліно відчув інстинктивний спалах люті — йому кортіло вийти зі схованки і нам'яти чуба тому зрадникові. За повним шаноби монахом ішов чоловік у пишному одінні, а за ним — ще двоє людей. З шанобливої постави цих двох можна було зрозуміти, що той, хто йшов перед ними, був василевс Андроник.
Зненацька монарх зупинився, вражений цією мізансценою. Він побожно перехрестився перед іконостасом, а тоді спитав у Зосими:
— Навіщо ти мене сюди привів?
— Володарю мій, — відповів Зосима, — я привів тебе сюди тому, що тільки у посвячених місцях можна справляти обряди правдивої гідромантії, які дозволяють спілкуватися З царством померлих.
— Я не легкодух, — мовив василевс, знову хрестячись, — але сам ти не боїшся викликати померлих?
Зосима самовпевнено засміявся:
— Володарю, варто мені піднести свої руки, як ті, хто спить у десяти тисячах склепів Царгорода, покірно припадуть мені до ніг. Але я не потребую покликати до життя ці тіла. Я володію чародійним предметом, який допоможе мені швидше встановити зв'язок зі світом пітьми.
Він запалив від однієї з триніг головешку і підніс її до жолоба на краю балії. Олія загорілася, і віночок язичків полум'я пробіг навколо поверхні води, освітлюючи її мінливими відблисками.
— Я все ще нічого не бачу, — мовив василевс, нахиляючись над балією. — Спитай у цієї води, хто готується зайняти моє місце. Передбачаю заколот у місті і хочу знати, кого мені слід знищити, щоб не боятися зради.
Зосима підійшов до предмета, укритого червоною тканиною, що лежав на стовпчику, театральним жестом зняв покров, узяв у руки якусь сливе круглу річ і подав її василевсові. Наші друзі не могли бачити, що це таке, але помітили, що василевс затремтів і відсахнувся, немов намагаючись уникнути нестерпного видовища.
— Ні, ні, — сказав він, — тільки не це! Ти попросив її в мене для своїх обрядів, але я не думав, що ти підсунеш її мені!
Зосима підніс догори свій трофей, немов ковчег, навсібіч демонструючи його якомусь невидимому зібранню. То була голова трупа хлопчика: риси обличчя залишилися незміненими, немов її тільки-но відрізали від тулуба, очі заплющені, ніздрі гострого носика розширені, невеличкі губи ледь розтулені, відкриваючи неторкнутий ряд зубів. Нерухомість і дивна ілюзія життя на цьому обличчі справляли ще величавіше враження через те, що було воно рівномірного золотистого кольору й мерехтіло у світлі язиків полум'я, до яких Зосима тепер їх наближав.
— Щоб виконати обряд, — казав Зосима василевсу, — я мусив використати голову небожа твого Алексія. Його зв'язували з тобою кровні узи, і саме через його посередництво ти зможеш встановити зв'язок з царством тих, кого вже нема. — Тоді він повільно занурив ту невеличку страхітливу річ у рідину і дав їй опуститися на дно балії, а Андроник схилився над нею, наскільки це дозволяв йому полум'яний ореол. — Вода мутніє, — одним подихом мовив він. — Вона знайшла в Алексії земний елемент, який вона шукала, і тепер розпитує його, — прошепотів Зосима. — Почекаймо, аж хмара ця розійдеться.
Наші друзі не могли бачити, що діється у воді, але зрозуміли, що в певний момент вона знову стала прозорою, і на дні балії завиднілося обличчя неповнолітнього василевса.
— Хай йому грець, до нього повертається колишній колір обличчя, — белькотів Андроник, — і на чолі його з'являються знаки… О чудо… Йота, сигма…
Не треба було бути гідромантами, щоб зрозуміти, що діється. Зосима взяв голову хлопчика-імператора, вирізав йому на чолі дві літери, а тоді покрив її позолотою, розчинною у воді. І коли штучний наліт цей розчинився, бідолашна жертва явила винуватцеві свого вбивства послання, яке хотів, очевидно, навіяти йому Зосима або ті, чиї накази він виконував.
І справді, Андроник раз у раз повторював ці літери: «Йота, сигма — ІС… ІС…» Він випростався, кілька разів накрутив собі бороду на пальці — йому аж іскри сипалися з очей, тоді нахилив голову в розмислі, а потім підвів її, немов гарячий кінь, який нетерпеливиться:
— Ісаак! — загорлав він. — Той ворог — це Ісаак Комнин! Що задумав він там, на Кіпрі? Я пошлю туди свій флот і знищу його, ще заки він рушиться, гнида!
Один з людей, які його супроводжували, вийшов з тіні, і Бавдоліна вразило його обличчя: він виглядав так, немов був здатний підсмажити власну матір, якби за трапезою йому забракло м'яса.
— Володарю, — мовив він, — Кіпр надто далеко, а флотові твоєму доведеться вийти з Пропонтиди і вирушити туди, де розташувалося тепер військо короля Сицилії. Але якщо ти не можеш піти проти Ісаака, то й він не може піти проти тебе. Я б думав тут не про Комнина, а радше про Ісаака Ангела, бо він тут, у місті, і ти добре знаєш, який ти йому осоружний.
— Стефане, —
