Зло - Людмила Баграт
Додому я поверталася в глибокому нокауті. Хоч, якщо розмірковувати логічно, цього дня ближні постраждали від мене більше, ніж я від них. Витягнувши ключі з кишені, я звично спробувала одімкнути двері і здивовано помітила, що мій ключ не підходить до замка. Нічого не розуміючи, я спробувала ще раз. Що за чортівня? Він навіть не входив у замкову щілину. Я нахилилася і уважно придивилася до замка. Може, щось зламалося? Ні, здається, все гаразд. І з першим замком, і з другим. Що? З яким другим? У мене був лише один.
Почуваючись повною ідіоткою, я розігнулася і постукала у свої власні двері. Навіть не знаю, на що я очікувала. Що сама собі їх відчиню? Чи, може, це зробить Алі, який перелякано нявкав по той бік дверей?
Двері відчинив Костянтин. Не встигла я й слова сказати, як він затягнув мене у квартиру і поцілував так палко, що не відповісти було неможливо. Розумієте, я не залізна. І поруч з Костянтином це відчувалося гостро, як ніколи.
- Крихітко, як же я за тобою скучив! Ти й не уявляєш, яким божевільним був день.
- Ну чому ж? Уявляю. З усіма подробицями. Костянтин провів пальцем по моєму обличчі.
- Марго-о-о-о… Яка ж ти в мене гарна. Моя маленька дівчинка, моя доросла жінка.
- Костю, я не змогла одімкнути двері. Що з замком?
- Ах, це! - Він махнув рукою. - Я замінив замок. Твій нікуди не годився. Мій знайомий урізав найкращі - один механічний, другий з електронною карткою. Ось! - Він простягнув мені комплект ключів.
Цікаво, ще один лежить в його кишені? - Не запитуй дурного, Марго!
Я пройшла до вітальні. Боже мій, який розгардіяш! Нічого не розумію. Нові меблі, згорнуті килими, запакований телевізор, п'ять величезних ваз з декоративного скла… Я повернулася до Костянтина:
- Що тут таке?
Він задоволено всміхнувся:
- Сюрприз! Я вирішив не розставляти меблі. Завтра переїдеш до нової квартири, там і влаштуєшся, як слід. Ця халупа не для тебе. Спершу я хотів запропонувати тобі переїхати до мене, але ж подумав, що дівчинка ти самостійна, таке собі кошеня, що гуляє саме собою, та ще ж…
Не дослухавши, я повернулася і мовчки вийшла.
- Марго!
На щастя, Костянтин у запалі забув замкнути двері, я вийшла на сходи.
- Марго! Повернися! Що сталося? Я почала спускатися сходами вниз.
- Марго, чорт тебе забирай, що ти робиш??!
Він наздогнав мене на третьому поверсі і різким рухом розвернув до себе.
- Що з тобою? Що, до біса, на тебе найшло? Куди ти йдеш?
- Якнайдалі від тебе. - Мій голос був спокійним і таким утомленим, наче говорила вісімдесятирічна стара. - Я сама, а пам'ять мене не зраджує, впустила тебе в свою квартиру, Костю. Але тобі цього було замало. Тобі треба було вдертися до неї загарбником, виривати замки, врізати нові, пересувати меблі, вносити і виносити речі. Тобі начхати, що це - моя квартира, бо, на мою думку, тобі наплювати на мене. Ти все вирішуєш сам. Ти мене не бачиш, не чуєш, не сприймаєш. І зараз ти мене не слухаєш. А якщо й слухаєш, все одно не розумієш. - Я зітхнула. - Костю, я краще піду.
Він ухопив мене за плечі:
- Стривай, Марго! Куди, ну куди ти підеш?
Я байдуже відмахнулася від нього:
- Шукати нову квартиру. Ця вже не моя. Колись була моєю, тепер ні. Ти зробив з неї казна-що, а тепер ще бажаєш замінити її на іншу квартиру, яка тобі більше до смаку. Тобі, Костю, не мені. Пусти мене, будь ласка.
- Проте… Я ж хотів допомогти. Я хотів купити тобі найкращу квартиру в усьому місті!
- Костю, подивись мені в очі! Ти мене бачиш? Гаразд. Тепер спробуй зрозуміти. Ця, саме ця квартира була для мене найкращою в усьому місті.
Він зневажливо скривився:
- Це не квартира, а кротяча нора!
- Як і кожна квартира. Подивись на будь-який будинок. Що він таке? Невеличкий горбик, де багато кротячих нір. То була моя кротяча нора, і вона мені подобалася. Тихий район, затишний двір, великі вікна, чудовий краєвид…
Костянтин вперто не розумів. Це безнадійно. Він нічогісінько не розуміє.
- Ти заслуговуєш на розкіш.
- Що таке розкіш у твоєму розумінні, Костю? Престижний район, будинок за всіма стандартами, модний дизайн? А мені начхати на стандарти, моду і престиж. Для мене розкіш - це зовнішня краса, внутрішній стиль і цілковита їхня гармонія. Костю, годі говорити! Це безглуздо.
Я втомлено сіла просто на сходи. Костянтин сів поруч. Ми сиділи мовчки і спостерігали через брудне скло, як місто засновують сутінки.
- Як з тобою складно, дівчинко! Я хочу тримати тебе у руках, знати, що ти моя, ти поруч, ти зі мною. А ти, як вода, - просочуєшся крізь пальці. Інколи мені здається, для тебе не існує нічого, крім власної свободи.
- Костянтине, глянь, які сьогодні сутінки! Яка краса! Я обожнюю сутінки. Вони - моя стихія. Ними можна вкутатися, немов теплою шаллю. Вони такі ніжні, Костю, такі м'які. В сутінках межа між реальністю і сном стає тоненькою, як прозора плівка. Здається, можна простягнути руку і торкнутися своєї мрії.
Костянтин обережно пригорнув мене до своїх грудей. Так обережно, немов боявся, що один різкий рух - і я розчинюся в повітрі.
- Пробач, що викинув твої меблі, дівчинко. Я не хотів тебе образити. Сподіваюся, що нові тобі сподобаються.
