Зло - Людмила Баграт

Я вже закінчила збирати сумочку, коли пан Яновський нарешті спромоглися одягнутися і вийти «в світ».

- Де мій сніданок?

Я задумливо подивилася на люстерко у своїй руці. Цікаво, якщо жбурнути, не обертаючись, влучу? Я повагалася, повагалася і не жбурнула.

- У магазині, Костю.

Він хмикнув і почалапав до ванної:

- Ти знов не поснідаєш зі мною?

- Ні. Мені треба в бібліотеку.

- Вчорашня книжка?

- Так.

Костянтин відчинив двері до ванної, завмер на порозі, озирнувся:

- Якщо та книжка про чаклунство, ти не знайдеш у ній нічого нового, повір мені.

Я засміялася і почала взуватися.

- Марго-о-о!

- Що ще?

- Ходи сюди, крихітко!

Який батьківський тон! Здається, він знайшов привід для чергової сварки. Я зайшла до ванної. Костянтин стояв, спершись на раковину, і розглядав кахлі під ногами. Запитання пролунало тихо і, я сказала б, не лагідно:

- Що мої квіти роблять у твоїй ванній?

Хай тобі грець! Забула. Ну все, сюжет класичної трагедії!

- Це не твої квіти. Ти сам мені їх подарував. Тепер вони - мої.

- Логічно. І все-таки, що вони роблять у ванній?

- Відпочивають від тебе! - Я повернулася і хотіла вийти, проте він ухопив мене за руку. - Костю, припини! В мене не знайшлося ваз для таких величезних букетів! Ну, чому ти змушуєш мене постійно виправдовуватися?! Це - мої квіти. Що хочу, те й роблю! І це моя квартира, не забувай! Я поклала їх у ванну, бо тільки туди вони вміщаються!!! - Я вирвалась і вийшла в коридор. Він - за мною.

- Ну чому ж тільки в ванну? Контейнер для сміття теж немаленький!

- Я розгляну цю пропозицію. - Вхопивши сумочку, я підійшла до вхідних дверей. - Зачиниш, як будеш виходити. Замок автоматичний.

- Ти не даси мені ключів?

- І не мрій!

«І ходили землею мадярів циганські племена. Багато племен. Торгували кіньми, підробляли на ярмарках, ворожили, час від часу, бувало, на розбій ішли. Але було серед них одне таємниче, темне плем'я. Мало хто його бачив. Якщо й бачив, то здалеку: дивні кострища у вигляді вогняних кіл у найглухіших ущелинах, незрозумілі споруди на верхівках неприступних скель, чорні силуети в молоці непроглядного туману. Ще дід мого діда свідчив, що ті люди й не цигани, а зовсім іншого походження. Чужого звичайним людям. Рідного землі мадярській, бо народжувалися вони начебто з граніту найгостріших скель і темряви найчорнішої ночі. Стародавнє, прадавнє плем'я. Перевесник сивої землі. Чутки ходили, що кожний з цього племені - чаклун і силою своєю може піднімати величезні кам'яні брили і закидати їх на високі гори».

Так. Чи споруджувати з них високі будинки. Я перегорнула сторінку. Тут нічого такого. Тут теж. І тут. Раптом на очі потрапило слово «ктарх».

Руки вже тремтять. Я перегорнула сторінку назад. Тут нічого. Ще одну. Ось воно.

«Мадярська легенда розповідає про стародавнє плем'я, яке начебто мандрувало їхньою землею, видаючи себе за звичайних циган. Звалися вони ктархами і були могутніми чаклунами. Ніхто не знав, звідки вони прийшли. Здавалося, вони існували вічно, як каміння в землі, вода в озерах, зірки на небі, були добрими, мудрими і величними, недарма люди шепотіли, що «ктарх» означає «князь». Так і називали їх - князями. Селяни ж боялися і люто ненавиділи їх, бо вклонялося те плем'я нечистій Богині - зірці кохання Венері. Зірці блуду і розпусти, як казали прості люди, проте князів не чіпали. Боялися, а ще бачили, що повільно вмирає сивий народ. Вироджується, щезає з землі, а з ним - його велична мудрість і магія. Настав час і залишилася від таємничого племені купка одинаків. Справжні князі не відмовилися від своєї погорди, сховалися в найтемніших лісах і забрали своє знання з собою, яке, як відомо, лише сум. Та були серед них і виродки, плоди повільного занепаду племені впродовж багатьох століть. Вони злякалися своєї долі і, намагаючись утекти від смерти, приєдналися до бродячих банд, змішуючись з місцевим населенням. Свіжа кров не зупинила їхнього занепаду, вона лише подарувала їм трохи часу. Одне чи два століття, впродовж яких вони грабували і вбивали людей, крали дітей і жінок, зурочували, проклинали силою свого повільного розкладу і сіяли зло. Вони перетворили свою віру на жорстокий кривавий культ. їхня Венера була Вавилонською блудницею, а її кохання - брудом і попелом. Вони вже не були князями, проте й не стали іншими. Мертві душі, які вбивали від огиди до самих себе. Вбивали, бо, крім себе, нікого не бачили. Вони називали себе катулами. Ніхто не знав, що означало це слово. Та й навіщо? Люди назвали їх - «падлом».

Кінець. Я закрила книжку. Майже десята. Треба поспішати, бо ще спізнюся.

Знаєте, в Америці є таке свято - День подяки, а вигадала для себе інше свято - День вибачення.

Вийшовши з бібліотеки, я зрозуміла, що забула свій читацький квиток. Довелося повертатися, знову здавати сумочку в гардероб і вибачатися перед бібліотекарем, який обмежився кількахвилинною лекцією про неуважність сучасної молоді. Хороша людина, і, головне, - все розуміє. В гардеробі я зовсім випадково взяла не свою сумочку. Добре, що одразу помітила. Довелося знову вибачатися. На вулиці мало не збила з ніг якогось літнього чоловіка. Вибачилася. В метро мій жетончик не спрацював. Вибачилася перед черговими. На ескалаторі я, замислившись, незумисне штовхнула дівчину років тринадцяти, яка на моє швидке «вибачте» так само швидко відповіла відбірним матом високої лінгвістичної цінности. На роботі я розбила вазу з квітами, чашку з кавою і свій годинник…

Кожна розбита річ - купка жалібних «вибачте». У випадку з годинником я вибачалася перед самою собою. Проте рекордну кількість вибачень того дня отримав від мене пупсик. На початку робочого дня я випадково придавила йому руку дверима, потім