На високій полонині. Книга 2. Нові часи (Чвари) - Станіслав Вінценз
— Звідки колоди? Звідки звалився цілий будинок колод на ризу?
Фока допитувався:
— Що сталося з порташом на Заячій Паші?
— Ми передали його Біришові після свят. — відповів Матарга.
Біриш підтвердив:
— Так, ми зризували і змиґлували, як треба.
Знову замовчали, а Лесьо Караванчук несміливо ляпнув:
— Але ж це не з Заячої Паші порташ, а з Поганої Головички.
— А кому ви передали Погану Головичку? — запитав Фока Матаргу.
Матарга мовчав, а Ґєлета похапцем відповів:
— Кому ж іще? Біришові відразу після свят.
Біриш заперечливо похитав головою:
— Не мені.
— А кому ж іншому? — натискав Ґєлета. — Адже ми вам після свят передали цілу ділянку.
— Мені ні, нам ні, — підтвердив Пехкало. — Я навіть не чув ні про яку Головичку.
— Так, — додав Біриш. — Ми там застали все, засипане снігом.
Лесьо пояснював сухим кістлявим голосом:
— Погана Головичка ще дальше і вище, ніж Заяча Паша, навскіс на ліво, у клині яру. Скеля подірявлена, джерело у ній ледь сочиться. Порташ ми склали на скелі, вище і на ліво від ризи.
— Я про все це навіть не чув, — буркнув Пехкало.
— Ми не чули, — підтвердив Біриш.
Беззвучно і спокійно Лесьо пригадав своїм:
— Це там Іванисько вистежив перед святами гніздо лісових котів і приніс малят у мішку до колиби. Він теж приніс бляшанку поганої води, яка не замерзає. З молодими лісовими котами була комедія, вони фошкали, скакали нам до очей і попід дах колиби. А вода небезпечна, не тільки скелі, але й бляшане начиння проїдає. Іванисько відніс лісових котів на місце, а для води викопав яму та накрив землею. Пригадуєте?
— Хто ж не пам’ятає, — сказав розчулено Бомба, — порташ на скелі, відразу за поворотом, але на ліво. У тому місці панич найбільше намучився, риза найважча.
— Все це було до нашого приходу, це зрозуміло. — спокійно додав Біриш.
— Так, так, до свят, — підтвердив Лесьо.
— З того часу скільки ж там шарів снігу нападало, — пояснював Матарга.
— Так, — сказав Лесьо стурбовано, — може, це сніг переважив порташ, а може, сама головичка…
— І ніхто про це не подумав? — запитав Фока.
Лесьо один виправдовував усіх:
— Свята, сніги, нові люди, зрештою вітер, відлига, а скеля стрімка.
Фока напирав далі, допитував ще по черзі кожного з бистречан. Ніхто нічого більше не пам’ятав, або не хотів пам’ятати. Віхринка висунувся вперед, ніби хотів щось сказати, та потім замахав руками і сховався в юрмі.
Вибухнув Пехкало:
— Пех! навмисна пастка, а прихована, щоб нас знищити, я тримав поки міг.
Фока кинувся до нього:
— Ви знали про порташ?
— Ні, не знав, — відсахнувся Пехкало, — але знак чигав, а я тримав молитвами.
Мандат гаркнув:
— Гарні молитви, без святого хреста.
Пехкало розізлився:
— Так, це ваш усміхнений побратим, той чорт, спустив нам порташ на шию.
Фока не зрозумів:
— Хто спустив?
— Хто ж, як не Лилик тихолазий, ваш хвалений Іванисько, — випалив Пехкало.
Фока розкричався.
— Як б він спускав, схаменіться!
Ґєлета, стискаючи кулаки, підійшов до Пехкала і люто процідив:
— Дідуську молитовний, твій писок зараз розлетиться не гірше, ніж порташ. Сільська гузиця!
Фока різко крикнув:
— У таку мить чвари? сором!
Він відштовхнув Ґєлету, а Пехкало, ховаючись за Фоку, заверещав:
— Ґвалт, ґвалт, рятуйте від розбійників, від ватажчуків, лайдачуків, ґєлетчуків, довбущуків!
Обпечений між двох вогнів Фока загримів:
— Тепер кусайтеся, розбивайте голови, коли риза розбита.
Пехкало, хоч і заховався під опіку Фоки, то зовсім не заспокоївся, ані не збирався жаліти Фоку.
— Це ви самі все це наварили, такий з вас керівник, так вам і треба! Бутин — це не храм, не бал, треба знати течії, стерегти, а не танцювати то туди, то сюди.
Лесьо і Біриш взяли його попід руки і відвели до колиби.
— Чоловіче, — говорив Лесьо, — дякуйте Богові за те, що є, і не ображайте.
— Спокійно, спокійно, — заспокоював Біриш.
Пехкало смикався і виривався, але піддався.
Занімілий досі від страху Гарасимко видихнув з полегшенням:
— Але ж це погана головичка.
Зрештою, всі погодились, що про порташ може знати тільки Вітролом. Це він керував вирубкою і передавав порташі. Чекали на нього перед колибою. Сходило сонце, безмежна плита обледенілого снігу поривчасто вибухнула полум’ям, запалюючи скрізь квітники червоних роз, стократ, у тисячу разів червоніших, ніж поле весняних рододендронів на схилах полонин. Засліплювала очі нестерпно, наче червоні батоги шмагали по очах. Всі зайшли до колиби.
Іванисько і Вітролом, разом з Савіцьким і Андрійком, бігом, легко і тихо, поверталися по м’якій, бо вкритій поновою, сніговій плиті. Увійшли тихо. Задиханий і досі вражений Вітролом гарячково розповідав, одні слова накладались йому на інші. Більше довелось здогадуватись, ніж чути, що він говорить.
— Іванисько винюхав, де сичить знак, йдемо правою стороною коло самої ризи, тихо, так тихо, що чути серце. А тут щось як захрипить у ризі, як завовтузиться з-під снігу, наче корова. Витрішкуватими очиськами вирячилася на нас колода. У зрізі мені десь так по пояс. Я стерпнув, наче мене гад вжалив, і тут Іванисько свиснув, розбудив мене і ми обоє скоком на вищий пагорб. Колода хрипить, хрипить й далі поволі, аж там на горі щось розірвалося, немов порохівниця вибухнула, і з цього розсипалося каміння. Порташ завалився, риза розбита, кінець світу.
Всі мовчали, страх всім передавався, і тільки Андрійко спокійно сказав:
— Дякувати Богові, висипалося, тепер я вже можу їхати додому.
В свою чергу Фока розповів тим, кого не було, про розсипані миґли і про розбиті стіни стайні. Знову замовчали, намагались уявити собі, зрозуміти. Фока схаменувся нарешті і запитав Вітролома:
— А хто залишив порташ над Поганою Головичкою?
— Хоч убий, не знаю.
Фока ще раз по черзі опитав бистречан, жаб’ївців і всіх інших. Всі стенали плечами, тільки Пехкало випалив:
— Мене ніхто не обдурить.
Фока знову питав Вітролома:
— А до свят це ви тримали ту ділянку?
— Я, — визнав Вітролом.
Фока напружив обличчя, прикусив губу, але стримувався і запитував:
— А порташ залишився на місці, не випарувався?
— Залишився, — зітхнув Вітролом.
— І ви його нікому не передавали?
Вітролом мовчав, Фока почервонів, вперше на бутині розгнівався.
