Червоне і чорне - Стендаль

Виявилось, що він і справді вмирає з голоду. Пані де Реналь пішла в буфетну по хліб. Раптом Жюльєн почув голосний зойк: пані де Реналь повернулась і розповіла йому, що зайшла в темряві в буфетну і, тільки простягла руку до буфета, в якому ховали хліб, як торкнулась плеча якоїсь жінки. Це була Еліза, і її зойк почув Жюльєн.

— Що вона там робила?

— Цукерки, мабуть, крала або шпигувала ва нами, — відповіла лані де Реналь з цілковитою байдужістю. — Але, на щастя, я знайшла паштет і велику хлібину.

— А тут у тебе що? — спитав Жюльєн, показуючи на кишені її фартуха.

Пані де Реналь зовсім забула, що 8 самого обіду вони напхані хлібом.

Жюльєн стиснув її в палких обіймах; ніколи не здавалась вона йому такою вродливою. «Навіть у Парижі, — невиразно промайнуло в його голові, — я ніколи не зможу зустріти благороднішої натури». В ній відчувалась несмілість жінки, не звиклої до подібних хитрощів, і разом з тим справжня мужність людини, яку може злякати тільки зовсім інша, далеко грізніша небезпека.

Жюльєн з великим апетитом вечеряв, а подруга його жартувала з приводу цих простих страв, бо їй було страшно перейти до серйозної розмови. Раптом хтось щосили заторгав двері. Це був пан де Реналь.

— Чого ти там замкнулась? — кричав він.

Жюльєн ледве встиг сховатися під диван.

— Що це таке? Ви одягнені, — сказав пан де Реналь, увіходячи, — ви вечеряєте, а двері замкнули на ключ!

В звичайних умовах таке запитання чоловіка, зроблене надзвичайно різко, збентежило б пані де Реналь, але тепер вона знала, що її чоловікові досить лише нахилитись, щоб побачити Жюльєна, бо пан де Реналь сів на той самий стілець, на якому тільки що сидів Жюльєн, прямо напроти дивана.

Пані де Реналь послалася на свою мігрень. Він почав докладно розповідати їй, яким чином йому вдалося виграти у казино партію на більярді («Партію в дев'ятнадцять франків, уяви собі тільки!» — казав чоловік), — і раптом вона помітила на стільці, за три кроки від них, Жюльєнів капелюх. її самовладання стало ще більшим, вона почала роздягатися», вибрала хвилину і, швидко пройшовши за спиною чоловіка, кинула свою сукню на стілець з капелюхом.

Нарешті пан де Реналь пішов. Пані де Реналь попросила Жюльєна ще раз розповісти їй про своє життя в семінарії.

— Вчора я тебе не слухала; поки ти говорив, я думала тільки про те, як би мені зібратися з силами й прогнати тебе.

Пані де Реналь поводилася вкрай необачно. Вони розмовляли голосно; була, мабуть, вже друга година ночі, коли їх перервав несамовитий стук у двері. Це знов був пан де Реналь.

— Мерщій відчиніть, в домі злодій, — кричав він. — Сен-Жан знайшов цього ранку їхню драбину.

— Ось і кінець усьому! — скрикнула пані де Реналь, кидаючись в обійми Жюльєна. — Він уб'є нас обох, він не вірить, що це злодії! Я умру в твоїх обіймах, така щаслива в смерті, якою ніколи не була в житті!

Вона нічого не відповідала чоловікові, що лютував за дверима, і палко цілувала Жюльєна.

— Врятуй матір Станіслава, — сказав він їй з владним поглядом. — Я стрибну у двір з вікна твоєї туалетної і сховаюсь у саду, собаки мене впізнали. Згорни в клунок мій одяг і кинь його в сад, як тільки можна буде. Поки що хай виламують двері. Не признавайся ні в чому, — я тобі забороняю; краще хай він підозрює, ніж дізнається про все.

— Ти розіб'єшся на смерть! — Така була її єдина відповідь і єдина турбота.

Вона підійшла разом з ним до вікна туалетної; потім старанно сховала його одяг. І тільки після цього відчинила своєму чоловікові, що кипів від люті. Він оглянув спальню і туалетну і, не сказавши ні слова, пішов. Жюльєнів одяг був кинутий з вікна, він схопив його й щодуху побіг через сад униз до річки.

Раптом над вухом його просвистіла куля і зараз же пролунав рушничний постріл.

«Це не пан де Реналь, — подумав він, — той стріляє не так влучно». Собаки мовчки бігли поряд з ним; друга куля, певно, влучила в лапу одного з них, бо він жалібно заскавчав. Жюльєн перескочив через мур однієї з терас, зробив кроків з півсотні під її захистом і знов кинувся бігти в іншому напрямку. Він почув голоси, що перегукувались, і виразно розглядів свого ворога, лакея, що цілився — з рушниці; якийсь селянин по той бік саду теж заходився стріляти, але Жюльєн уже стояв на березі Ду й одягався.

Через годину він був уже на відстані льє від Вер’єра, на женевській дорозі. «Якщо в них справді е підозра, — подумав Жюльєн, — вони кинуться ловити мене на шляху в Париж».

Частина друга

Вона негарна, не нарум’янена.

Сент-Бев

І. ВТІХИ СІЛЬСЬКОГО ЖИТТЯ

О rus, quando ego te adspiciam!

Virgile[26]

— Ви, пане, певне, чекаєте поштових на Париж? — сказав Жюльєнові власник готелю, де він спинився поснідати.

— Сьогодні не вдасться — поїду завтра, мені байдуже, — відповів Жюльєн.

Він удавав цілковиту байдужість. В цей час прибула поштова карета, в якій було два вільні місця.

— Як! Невже це ти, сердега Фалько! — вигукнув подорожній, що їхав з Женеви, до другого, що сідав у карету разом з Жюльєном.

— А я думав, що ти влаштувався десь біля Ліона, — сказав Фалько, — у якій-небудь чарівній долині на берегах Рони.

— Влаштувався! Тікаю звідти!

— Що ти кажеш! Ти, Сен-Жіро, з твою статечною зовнішністю — і раптом умудрився стати злочинцем? — сказав Фалько, сміючись.

— Слово честі, — майже так і е! Я тікаю від цього осоружного провінційного життя. Я, ти знаєш, люблю лісову свіжість і спокій ланів. Ти мені часто докоряв за романтизм. Ніколи в житті я й слухати не хотів про політику, але саме вона мене й вигнала звідти.

— А до якої ж партії ти належиш?

— Ні до якої, і саме це мене погубило. Ось тобі вся моя політика: я люблю музику, живопис; гарна книга — це для мене ціла подія. Мені незабаром мине сорок чотири роки. Скільки мені залишилося жити? П'ятнадцять, двадцять, щонайбільше тридцять років? Ну, то я певен, що через тридцять років міністри будуть трохи спритніші, але такі самі чесні люди, як і тепер. Історія Англії є для мене дзеркалом нашого майбутнього. Завжди знайдеться який-небудь король, що схоче збільшити свої прерогативи, завжди честолюбне бажання стати депутатом, слава і сотні тисяч франків, які заробляв Мірабо, не