Твори в п'яти томах. Том 1 - Роберт Льюїс Стівенсон

Наступний день здався Сайлесові найдовшим у його житті, неначе нізащо не хотів кінчатись. Він усамітнився від своїх друзів і сидів у кутку в понурій задумі, втупивши очі в дорожню скриню. Тепер його власна нескромність окотилась на ньому ж таки, бо прозурку знову відкрили, і він відчував майже невідчепне стеження з кімнати мадам Зефірини. І це стало таким нестерпним, що йому нарешті довелось затулити шпарку зі свого боку. А вбезпечившись у такий спосіб від нагляду, він провів чималу частину часу в сльозах скрухи та в молитвах.

Пізно ввечері до нього зайшов доктор Ноел і приніс два запечатаних конверти без адрес — один досить пухкий, другий такий тонкий, що здавався порожнім.

— Сайлесе, — сказав він, сівши до столу. — Настав час пояснити вам мій план вашого порятунку. Завтра вранці, дуже рано, князь Флорізель Богемський повертається до Лондона після кількох днів розваг на паризькому карнавалі. Мені якось, досить уже давно, пощастило зробити його шталмейстерові, полковникові Ґеральдінові, одну з тих послуг, таких звичних у моїй роботі, котрих ніколи не забуває жодна зі сторін. Нема потреби пояснювати вам характер його зобов'язання переді мною. Досить буде сказати, що він, я певен, ладен прислужитись мені в будь-який реальний спосіб. Так ось, вам конче треба доїхати до Лондона, не відкривавши своєї скрині. Митниця, здавалось би, являє цьому нездоланну перешкоду. Але я надумався, що багаж такої значної персони, як князь, звичайно пропускають на митниці, не перевіряючи. Я звернувся до полковника Ґеральдіна й спромігся дістати його згоду. Завтра, якщо ви перед шостою годиною під'їдете до готелю, де мешкає князь, ваш багаж пропустять як частину його багажу, і ви самі теж їхатимете як людина з його почту.

— Тепер, коли ви це кажете, мені здається, що я вже бачив і князя, і полковника Ґеральдіна. Я навіть розчув дещо з їхньої розмови того вечора в «Бальних залах Бульє».

— Цілком можливо, бо князь любить обертатись у будь-якому середовищі, — відказав лікар. — А коли ви прибудете до Лондона, — провадив він, — ваше завдання буде майже виконане. В оцьому, товщому конверті я даю вам листа, якого не важуся заадресувати, а в другому ви знайдете опис будинку, до якого маєте завезти його разом із вашею скринею, і там її заберуть, а ви більш не матимете з нею клопоту.

— Гай-гай! — сказав Сайлес. — Мені дуже хотілося б повірити вам, але як це можливе? Би відкриваєте для мене блискучі перспективи, але, питаю я вас, чи здатна моя голова прийняти таке неймовірне вирішення? Будьте великодушні й поясніть свої слова докладніше.

Доктор, видно, був прикро вражений.

— Юначе, — сказав він, — ви самі не тямите, яке важке запитання ставите мені. Але хай буде так. Я вже давно звик до принижень, тож було б дивно, якби я відмовив вам у цьому, вже дозволивши так багато. Тож знайте: хоча тепер я видаюся дуже мирною людиною — ощадною, відлюдною, заглибленою в науку, — та коли я був молодший, моє ім'я звучало свого часу як бойове гасло серед найзлочинніших і найнебезпечніших кіл Лондона, і хоча зовні я був людина солідна і шанована, справжня моя сила полягала в найтаємніших, найжахливіших, найзлочинніших зв'язках. І тепер, щоб звільнити вас від вашого тягаря, я звертаюся до одного з тих людей, що ними я командував тоді. То були люди багатьох різних націй, умілі в багатьох справах, пов'язані страхітливою присягою, об'єднані спільним прагненням. Ремеслом тієї зграї було вбивство, а я, що оце розмовляю з вами, начебто такий безневинний на вигляд, був ватагом тієї грізної банди.

— Що? — вигукнув Сайлес. — Ви — убивця? Та ще й такий, для кого вбивство було фахом? Чи можу я взяти вашу руку? Чи слід мені взагалі приймати ваші послуги? Непевний злочинний старигане, може, ви хочете скористатися з моєї молодості й моєї біди і затягти мене в свої тенета?

Лікар гірко засміявся.

— Вам важко догодити, містере Скадемор, — сказав він, — але зараз я пропоную вам вибирати в товариші або вбиту людину, або вбивцю. Коли ваше сумління надто вразливе, щоб прийняти мою допомогу, так і скажіть, і я негайно покину вас. Далі можете робити зі своєю скринею та її вмістом те, що більше підходить вашому непохитному сумлінню.

— Я визнаю, що був несправедливий, — сказав Сайлес. — Мені слід було згадати, як великодушно ви захистили мене, ще перше ніж я переконав вас у своїй безневинності, і я надалі вислухуватиму ваші поради вдячно.

— От і добре, — відказав лікар. — Я бачу, що ви починаєте засвоювати деякі уроки досвіду.

— Та все ж, — провадив новоанглієць, — коли вже ви призналися, що звикли до такого трагічного діла, та й люди, яким ви мене рекомендуєте, — ваші колишні спільники й приятелі, чи не могли б ви самі перевезти цю скриню й негайно звільнити мене від її ненависної присутності?

— Слово честі, я просто захоплений вами! — весело відповів лікар. — Коли ви вважаєте, що я недостатньо клопотався вашою бідою, то я, повірте мені, думаю зовсім не так. Можете прийняти чи відхилити мої послуги в такому обсязі, як я вам запропонував. І не турбуйте мене більше словами вдячності, бо я ціную вашу вдячність навіть нижче, ніж ваш розум.

Настане час, — якщо доля взичить вам прожити ще чимало років у душевному здоров'ї, — коли ви думатимете про все це інакше і червонітимете за свою нинішню поведінку.

По тих словах лікар підвівся з крісла, ще раз ясно і стисло повторив свої вказівки й вийшов, не лишивши Сайлесові часу на відповідь.

Другого ранку Сайлес приїхав до готелю, де його чемно прийняв полковник Ґеральдін, і відтоді був звільнений від безпосередньої тривоги за скриню та її моторошний вміст. Подорож минула майже без пригод, хоча молодика проймало дрожем, коли він чув, як матроси та носії на вокзалах нарікають між собою на незвичайно важкий багаж князя. Сайлес їхав у одному вагоні зі слугами, бо князь Флорізель волів бути наодинці зі своїм шталмейстером. Одначе на пароплаві Сайлес привернув увагу його високості меланхолійним виразом і поставою, коли стояв і дивився на купу багажу.

— Отой юнак, — зауважив князь, — має якісь причини для тяжкого смутку.

— Це той молодий американець, що для нього я виклопотав дозвіл їхати у вашому почті, — пояснив Ґеральдін.

— Ви нагадуєте мені, що я