Новини - Андрій Любомирович Войницький

— У покійниці була розвага,— він відкинувся на стільці, продовжуючи жувати.— Брала сто баксів, і запальничкою — чирк! Моментом діяло. Особливо, якщо вона ті бакси в тебе ж і взяла, щоб показати фокус. А ти, дебіл, не втримався й дав...— Біс посміхнувся.— І потім сидиш, дивишся, як вони згоряють... Бачив коли-небудь, як горять сто баксів? — спитав він.— Хоча звідки тобі, це ж пів твоєї зарплати...

— Хто її вбив? — спитав я прямо.

— Та твій дружок-барига і вбив, хто ж іще,— просто відповів Біс.— Він і грохнув.

— Саша?

— Ну.

— Навіщо це йому?

— Вона йому дала купу татового бабла,— пояснив Біс з охотою,— в рахунок майбутніх поставок, а в нього навіть товару стільки не було. Гроші він узяв, він гроші любить... А потім вмазав її на вечірці чимось на зразок «Білого китайця»[3]... Довелося заряджати, кому треба, щоб його ім’я не спливло, і зараз там судять якогось придурка. В’їжджаєш, преса?

Я мовчав, розмірковуючи. Біс тим часом не пив і не закушував, а роздивлявся мене з якоюсь майже співчутливою цікавістю.

— Якщо це правда,— нарешті проказав я,— то чому... чому ж ви нічого не робите?

Він ледь помітно посміхнувся, а потім одразу насупився і здійняв угору вказівний палець:

— Не моя єпархія. Це в «убойному» повинні були копати, їхня робота. А зараз хай суд розбирається.

— Але ж він стверджує, що не має до цього ніякого відношення...— засумнівався я.

— Та мені по сараю, що він стверджує. Ти його слухай більше, якщо ідіот. Усе так і було.

І Біс знов узявся за пересушену рибу, розтрощуючи її щелепами, наче верстатом.

— Ти думаєш, він тобі друг? — знову заговорив він з набитим ротом.— Чи хоча б приятель? Та йому на тебе накласти. Він тебе здав у перший же день. Каже: є один лошок, прийміть його з грамом. Тебе згодом і взяли, але з травою. Ти думаєш, як на тебе вийшли? Крути мізками, пресо! Ото і є твій Саша! Такої гнилі, як він, по всій Салтівці не знайдеш, а там гнилі вистачає! Грохнути дівчину, молоду квіточку, яку ще кохати й кохати,— це ж треба бути останньою сукою! Ось тобі твій Саша, як він є.

— Він не мій,— відгукнувся я.

— Та невже? Ти ж його шестірка. За грам усе, що завгодно, зробиш. А коли станеш йому не потрібний, він і тебе невдало вмаже. Щодо цього не сумнівайся.

Я розумів: треба багато про що його спитати, бо в усій цій історії купа незрозумілого, але у той момент мої думки плуталися, тому я досить довго сидів мовчки, поки Біс допивав своє пиво. Вицідивши келих до денця, він піднявся, прихопив зі столу свої димчасті окуляри, якось навис наді мною і, поки я роздумував, чи треба й мені також встати, по-панібратськи поплескав мене по плечу:

— Сиди.

Він ще на мить затримався, наче збирався ще щось сказати, але нічого більше не сказав і пішов собі. Я сидів спиною до виходу, тому не бачив, як він іде. Але я чітко відчув той момент, коли він залишив приміщення, і ще деякий час розмірковував над його словами.

хід до суду перекрили активісти в темному спортивному одязі. Я порахував: їх було рівно дванадцять. Хтось ховав рило під балаклавою, але інші стояли відкрито. Міліція відтіснила активістів від сходів, ті чинили не дуже активний спротив, але, відступаючи, непомітно лишили на місці прес-секретаря Віталіка — товариша Сім, а той примудрився прикуватися наручниками до вхідних дверей. Вхід було розблоковано, але біля масивних дверей стирчав Віталік, наче солдат вермахту, прикутий до кулемета.

Товариш Сім, любитель новин і нестерпно дратуючий персонаж, тримався зухвало і обличчя не ховав. Що й не дивно — хоча б прес-секретар у цій глибоко законспірованій організації мав бути публічною персоною. Оператори телебачення працювали. Розкадровка:

Товариш Сім трусить рукою, прикутою до бронзової дверної ручки у формі лев’ячої голови. Він дивиться на міліціянтів зі здивуванням, немов сам не розуміє, як таке з ним трапилося...