Мальви - Роман Іванович Іваничук
— Дожилися, вашмосьць! З хлопами, яких до послуху треба привчати тільки шаблею і нагайкою, ясновельможний круль підписує угоди! А втім, чого можна було сподіватися від Яна Казиміра, який навіть ойчисту мову не вважав своєю, а в ті роки, коли ми стинали козацькій гідрі голови на Масловому Ставу, він шпигував у Франції на користь Іспанії, з повіями по борделях валявся і сьорбав тюремну юшку у французькій тюрмі.
Калиновського дратувало кожне слово Потоцького, він не міг йому донині простити, що той колись злегковажив Хмельницького і вислав на Жовті Води свого марнославного синка нагайками хлопів розганяти. Ловлячи вісті зі світу, Калиновський сушив собі голову, як би скористатися ситуацією, що склалася під Зборовом, і сторгуватися врешті з ханом. Бачив, що можна, і тому сердився, що Потоцький не хоче думати, а воює самою лише жовчю з набагато сильнішим противником.
— Вацьпан забуває про те, що потім, в Італії, Ян Казимір вступив до ордену єзуїтів і повернувся в Польщу кардиналом. Кардинал в королівській родині — то щось значить, добродзєю, якщо не забувати, що католицький костьол підлягає римському папі.
— Так, так нинішній король недарма вчився в єзуїтів. Нам присилає втішні листи, але жодного гроша на викуп. Матка боска, регіментаріями славного війська Польського — баглай178 Заславський, недоук Остророг і шмаркатий Конецпольський! Та при таких пшевудцах справді прийде koniec Polski179... А ми... а я конину їм і кумисом запиваю у Бахчисарайській фортеці!
— Вацьпан витрачає надто багато енергії на безсилу лють, пан... коронний, — в'їдливо відказав Калиновський. — Так було, зрештою, під Корсунем. Пан надт обфітий на амбіцію, а вона заважає зважити реальні сили ворога. І тепер замість пронюхати, що замишляє хан після Зборова — адже для чогось він залишив короля на троні, — пан тільки й знає, що плювати на регіментаріїв, Яна Казиміра і бачити уві сні Хмельницького на палі. Я ж знаю, що до Варшави прибули гінці з Болгарії просити в короля допомоги на повстання проти Туреччини і що це на руку Іслам-Гіреєві. Він уже кокетує з Венецією і до короля послів слав з пропозицією обопільне вирушити на Османів. Вашмосьць ніколи не задумувався над тим, що в такій ситуації може виникнуги конфлікт між гетьманом і ханом?
— Волі мені треба, і я зітру козацьку ребелію, як дванадцять років тому!
— Киньте оті похвальби, пане... коронний, — Калиновський не міг приховати іронії, коли вимовляв титул Потоцького. — Ви ж самі бачили, що то за ребелія. Хмельницький — політик, і, якщо він захоче, — Швецію натроюдить проти нас, і Москва завжди готова йогові підперти. Нам треба добитися аудієнції в хана. Він, мені здається, подумує про розрив із Хмельницьким, ну, а в усякому разі боїться його вікторії. Та коли передчасно станеться той розрив, Річ Посполита загине. Гетьман у ту ж мить знайде північного і східного спільників. Треба ще однієї війни, подібної до зборівської…
— Co pan mowi180! — аж скочив Потоцький. — Ще одна угода, ще сорок тисяч реєстрових, ще три воєводства? То здрайство навіть мислити таке!
— Все це пишні патріотичні фрази, пане... кгм... коронний. Я ж кажу вашмосьці: потрібна ще одна баталійі і ще одна... ханська зрада. Хіба не може зрозуміти вацьпан, що Іслам-Гірей попросту продав Хмельницького під Зборовом. Бо коли б ні, то ми мали б на Чуфут-кале ще одного зацного компаньйона — ясновельможного круля Речі Посполитої.
Мабуть, уперше за два роки співжиття в неволі Потоцький визнав за Калиновським слушність. Він не гаючись сів до столу і почав складати супліку ханові, щоб її ще сьогодні передати стражником по двору.
Стояла Марія, як колись давно, при дорозі, що курно в'ється з Бахчисарая до Ак-мечеті, і пильно приглядалася до татарського війська, намагаючись не пропустити жодного обличчя. Вирушав кримський кіш ще раз походом туди — на Україну. Тривога нудила серце — різне поговорюють люди в Мангуші: кажуть, хан великий ясир пригнав до Перекопу, повертаючись того разу з України, і в Кафі заганяли на галери не лядських бранців, а козацьких синів і дочок. Мальву засліпила любов, вона не вірить. А щось мусить бути в тому правди... Яку ж то долю тепер несуть Україні ханські війська?
У шапках, шкірянках, на густогривих малих конях, такі самі, як ті, що вели її з Соломією на сириці більше десятка років тому — чамбул за чамбулом. То страшна сила, і якої треба відваги, щоб впускати їх у край, відчиняти їм ворота...
Пройшли передні відділи, вляглася курява, і на обрії силуетами виросли вершники в дзьобатих шоломах — то наближався ханський почет під зеленим прапором. Посередині сам... зять на коні. Здалека видно його похмуре, жорстоке обличчя. Як, як то Мальва... могла?.. Попереду тягнуть на арбах гармати, а воїни, заковані в панцири, важко бряжчать шаблями і щитами, і частокіл списів жалить весняне небо.
Чи побачить його, того улюбленого ханського сеймена, якого чомусь нарекла своїм сином? Чи не видумало собі материнське серце? Та все одно, воно вже прийняло, хай і чужу, дитину до себе — і болить, і карається від туги: два роки не бачила його, ще з того часу, як ішли на Зборів. Може, загинув?
Вже близько... Хан звисока поглядає на матір своєї дружини, начебто тепліє його погляд. Марія насмілюється підійти ближче. Пропускає одне за одним обличчя сейменів, де він дівся — білочубий яничар? Один ряд, другий, і раптом її саму знаходять голубі очі, і підсвідоме вихоплюється з горла Марії тихий крик:
— Мен-оглу!
Селім на мить зупинив коня і рушив далі, не відводячи голови від жінки, яка назвала його сином.
Йшла поруч, підбігала, щоб вдивитися ще раз у нього, ні, не обманює материнське серце — це він!
— Хто я тобі? — спитав Селім тихо, та коні йшли все швидше й швидше, хан поспішав на Україну.
— Сину! — закричала вслід, і він почув її голос, знову спинив на мить коня.
— Сину, пожалій землю свою!..
