Українська література » Сучасна проза » Улюбленець слави - Джойс Кері

Улюбленець слави - Джойс Кері

Читаємо онлайн Улюбленець слави - Джойс Кері
й віднести в ліжко. Накриваючи його ковдрою, я зробила спробу пояснити йому, як це несправедливо — звинувачувати батька у неправді; а коли Том має на увазі його промови, то просто смішно називати їх брехливими. Не протестує ж він, коли я кажу Боллові (хлопчина, якого ми недавно найняли ключарем) відповісти, що мене немає вдома.

— Це різні речі... Але тепер мені все одно.

— Ти ж не називаєш усіх адвокатів брехунами, коли вони намагаються будь-що переконати судців у невинності вбивці.

— І що з того?

— Нічого. Але, слово честі, недобре було з твого боку заявляти, що тато каже неправду.

— Так, я знаю... Але не про це йдеться,— він чи то схлипнув, чи то глибоко зітхнув.

Вигляд у нього був такий сердешний, що я обняла його й поцілувала.

— А про що ж? Про що, Томе? Скажи мені.

— Сам не знаю... Він не може... не дає... не дає людині спокою.

Я сказала, що це не так,— Честер дає йому велику свободу. І він знову погодився.

— А якщо він тривожиться за тебе й хоче, щоб ти виріс гарною та правдивою людиною, то це лише зайвий раз свідчить про його доброту.

— Так-так, я знаю... знаю.

І тут він раптом голосно заридав, притиснувшись до мене всім своїм тільцем і намагаючись сховати обличчя у шлярках моєї сукні. Це мене так вразило, так жахливо було спізнати безпорадність і розпач цього гордого хлопчика, що я з несподіванки теж заплакала (хоча вже приготувала посмішку й фразу про те, як по-дурному він поводиться),— сльози ринули мені з очей, наче струмки.

— Ти до нього несправедливий,— сказала я.

— Я знаю... знаю. То ж бо й воно. Це було б жахливо... втекти з дому. Так, так, доведеться терпіти.

— Томе, не треба, не можна так про це говорити. Ти й сам знаєш, що любиш тата.

— Так, я знаю, він гарний. О боже, швидше б знову до школи!

Помалу-малу він затих і нарешті ліг.

— Вибач, мамо,— промовив він.— Я дуже жалкую, що поводив себе так безглуздо.

Він став дуже тихий і смирний (мені знову на очі наверталися сльози, але я боялася показати йому, як мені його жаль!), і я сказала, що йому слід було б попросити у Честера вибачення. Він відповів:

— О боже! Ти гадаєш? Добре, я спробую.

Проте нічого з того не вийшло. Навпаки, коли наступного дня вони стрілися з Честером за сніданком, Том усіляко уникав його погляду, і йому ніби заціпило. Честерові теж було не по собі, його долала збентеженість, а водночас і злість, що потрапив до ідіотського становища (чого з ним давно не траплялося), та ще й не з власної вини.

Усе те мене дуже тривожило, і я не могла дати собі ніякої ради; та й хіба може бути затишок у домі, де між двома чоловіками точиться прихована війна? На щастя, я згадала про це в листі до Джіма (він просив, аби я регулярно писала йому про родинні справи, незалежно від того, відповідав він мені чи ні), і він зразу ж приїхав до міста.

Це була друга Джімова відпустка, яку він проводив в Англії; і цього року він цілком міг би спинитися в нас. Але він зразу ж недвозначно натякнув мені, що ніколи не простить того, що було. Коли ми залишалися на самоті, він був похмурий, говорив зі мною холодно й церемонно (я часто згадувала, як він злостився на мене в дитинстві, коли я не виявляла особливого ентузіазму до його планів), а прилюдно підкреслював, що він друг Честера і тільки Честера. Він і справді ставився тепер до нього вельми шанобливо.

— Диво дивне, цей хлопець випередив нас усіх на голову,— бере всі перші призи! — казав він не раз.— Ти дивись, а коли починав, то завжди пас задніх.

Він ставився до Честера однаковісінько як і до тих спритних скакунів, що так гарно показали себе на перегонах (хоча ніколи не приходили першими), чи до полковника, котрий починав як звичайний солдат. Джім (може, тому, що сам був невдаха) симпатизував усім, кому доводилося виходити на герць, маючи нерівні шанси.

Честер (особливо коли переконався в тому, що Джім усіляко уникає мене) не заперечував, щоб він пожив трохи у нас. Саме тоді Нігерія була в центрі уваги, і хоча деякі радикали нападали на політику уряду, інші їхні спільники по партії підтримували її, вважаючи цілком слушним, що уряд залишив владу в руках у місцевих вождів (навіть тих, хто заплямував себе работоргівлею) і взагалі стоїть на позиціях націоналізму. Честер, котрий, звісно, стояв на урядовій позиції, хотів водночас одержати від Джіма ще й приватну інформацію про дійсну ситуацію в Африці.


66


Діти дуже любили Джіма, може, навіть дужче, ніж Честера, і не один Том, а й Селлі. Поважали вони, без сумніву, більше Честера, але вільніше почувалися з Джімом. У цьому (принаймні для мене) не було нічого дивного. Джім саме та людина, яких обожнюють діти, особливо якщо вона стрічається з ними тільки під час відпустки і лише й має клопоту, що розважати їх. В їхніх очах він був герой — адже він приїхав з первісної далечі, був чимось на зразок царка в Африці (титул, котрим Джім пишався й сам не менш, як його тубільці) і застрілив справжнього лева. Він навчав їх їздити верхи й пообіцяв подарувати Томові мисливську рушницю, коли йому мине п'ятнадцять років. А головне, хоч він і ставився до дітей дуже критично, надто до Тома, і розмовляв з ними набагато різкіше за Честера або й за мене, вони знали, що він не намагається їх повчати. І знали: якщо Джім лає Тома за надто довге волосся, а Селлі за те, що вона сердиться, коли я прошу її принести мені

Відгуки про книгу Улюбленець слави - Джойс Кері (0)
Ваше ім'я:
Ваш E-Mail: