Улюбленець слави - Джойс Кері

У першому семестрі Томові успіхи були дуже скромні (у відгуках про нього стояло: «Неуважний під час лекцій, порушує правила поведінки»). І я гадаю, то був наслідок не лише бійки, а й свідомості того, що Честер — його батько; думка про це постійно тримала його в напруженому стані. Хоча й бійка відіграла своє, зробивши нашого сина досить популярним у колі таких же рішучих, як і він, хлопців.

Том був дуже збудливий, схильний до захвату, і вмить реагував на будь-яку ситуацію. На відміну від нього Селлі здавалась байдужою до таких речей. Одверто кажучи, лише торік до неї дійшло, що Честер — велике цабе, і то тільки тому, що якась дівчинка смикнула її на дитячому святі за косу, обізвавши задавакою.

Селлі зовсім не була хвалько, але у спадок від Леттерів вона одержала леттерівську, за виразом тітоньки, поставу, цебто трималася дуже струнко (як і сама тітонька та Джіммі), і під час ходи трохи нахиляла голівку набік, задираючи підборіддя. Була вона дуже гарненька, з великими синіми очима й волоссям кольору пшеничної соломи, надто світлим при штучному освітленні, але навдивовижу чудовим на сонці. Коли вона, привабна й тендітна, йшла вулицею, всі на неї озиралися, а старі леді мало не зі сльозами дивились на це «ангелятко», надто прекрасне для нашого грішного світу. Насправді ж, Селлі була дівчинка нівроку міцненька й рідкісного здоров'я, а її спрямований вгору ангельський погляд насправді означав одне: вона намагається відгадати, які подарунки одержить на свій наступний день народження; то була вельми практична дитина. Це не заважало їй любити романтичні казки, а перша пантоміма, яку вона побачила, викликала в неї таке захоплення, що протягом кількох тижнів вона лише й робила, що гралася у Попелюшку. Але спала вона, як то кажуть, без задніх ніг, і фантазія в неї була досить убога. Широко розкривши свої пречудові оченята, вона могла слухати розповіді про що-небудь надзвичайно захоплююче,— про парусні гонки, наприклад, чи про Великий Канал у Венеції, а потім питала: «Хто виграв?», або: «А там глибоко?»

Коли Селлі якось насмикали кіски за те, що вона дочка Честера, вона, звичайно, розсердилась і пригрозила поскаржитись батькові. Вдома Селлі почала розпитувати нас, чи справді Честер така важлива персона, і в чому саме це виявляється. Скінчивши свій допит, вона з видимим задоволенням сказала: якщо ще якась дівчинка спробує смикнути її за коси, вона гукне поліцейського й накаже посадити цю дівчинку до в'язниці.

Селлі обожнювала Честера, він теж дуже любив її і часто грався з нею. Він поводився з дівчинкою не менш тактовно й розумно, ніж зі мною, але без ревнощів та підозр, котрими так мені допікав. Честер наперед угадував її думки й бажання,— з легкістю, яка завше дивувала людей, не знайомих з особливостями дитячого розуму. Навіть Селлі, яку аж ніяк не можна було запідозрити в тому, що вона над чимось глибоко замислюється, нерідко дивувалась:

— Але звідки ти міг знати, тату, що я хочу сказати саме це?

І він сміявся, втішений нею і самим собою.

63

Я вже казала, що Том неабияк пишався Честером і любив його. Він дуже цікавився його кар'єрою, і коли 1908 року лорд Б., міністр кам'яно-вугільної промисловості, помер, і Честер (переживши жахливий тиждень, коли ми боялися, що у воза запряжуть іншу стару шкапину) із заступника став міністром, увійшовши таким чином до кабінету, Том не лише надіслав зі школи привітальну телеграму, але й написав дуже теплого «дорослого» листа, де зазначалося, що прем'єр вчинив досить мудро, призначивши Честера на цю посаду, і не лише тому, що Честер — член палати громад, а й тому, що в нього справді природний талант промовця.

Але що найважче в роботі з розумними дітьми? Хоч вони розвиваються зразу у багатьох напрямках, часто-густо якийсь один бік переважає. В чомусь одному вони раптом стають зовсім дорослими, а в іншому — лишаються дітьми. Уже через семестр (ну, може, через два) по тому, як Том побився із-за Честера, між ними трапилась перша велика сварка. Вже на початку канікул я помітила, що Том став набагато стриманіший. Він значно частіше говорив про політику (цілком схвалюючи новий наступ на палату лордів і задаючи дуже слушні й розумні запитання), але набагато рідше, як мені здалося, посміхався у відповідь на Честерові жарти.

Честер був дуже жвавий і досвідчений оповідач, розігрував цілі сценки, імітував голоси і взагалі всіляко грав на публіку. І при цьому сам перший починав реготати. Найчастіше він повторював історію про нового члена парламенту, котрий, виголосивши свою першу промову (Честер з надзвичайним комізмом показував, як бідолаха розгублено порпається у своїх записках), сів на власного капелюха. Слухаючи його, Селлі й Том завжди від щирого серця сміялися, але цього разу я помітила (посівши посаду міністра, Честер весь час перебував у піднесеному настрої і реготав, розповідаючи свої історії, аж надто бучно), що Том навіть не посміхнувся,— навпаки, швидко підвівся (ніби намагаючись приховати ніяковість), аби покласти собі що-небудь на тарілку.

Того ж дня, коли ми пішли з ним на виставу (він любив ходити зі мною до театру, і я теж — він так гостро на все реагував!), Том сказав:

— Вони трохи перебрали, як ти гадаєш? — А потім, перш ніж я встигла щось відповісти, додав.— І краще хай тато не верещить, розповідаючи свої анекдоти.

— Але ж, Томе, він передражнював голос того типа.

— У нього це дуже погано виходить; він надто блазнює. Щоразу все гірше й гірше. Ти б йому якось натякнула.

— Любий мій Томе, але ж тато славиться своїм хистом.

У відповідь Том лише скривився, ніби хотів сказати: «Тим гірше для нього». Я мало не виголосила промови: якби він знав, який жахливий тиждень нам довелося пережити, коли Честерові загрожувало падіння, він вибачив би йому за деякий несмак. Але передумала, вирішивши, що робити цього не варто. Тлумачити дітям батькові вчинки — справа, либонь, небезпечніша, ніж допустити, щоб у них склалося хибне уявлення про батька. А будь-які фантазії, що